Розділ «XXXVI»

 а дермантиновими дверима сьогодні точно не відбувалося ніяких казок. Тривав звичайний урок. Хоч, як згодом виявилося, — не зовсім звичайний. Ідучи сюди, Ірина вирішила обійтися без попередніх дзвінків. Куди йому подітися? А у голові після снодійного було настільки некомфортно, що переконати когось телефоном здалося нереальним. Тіло також залишалося млявим і лише перед під'їздом щось наче прокинулося. Відчулося хвилювання. Згадались учорашні думки. А наче й не п'яна була.

Удар долі вдалося витримати, проте життєвий ритм збився, наче якийсь базовий механізм відреагував на поштовх землетрусу. Тепер його клинило отак, як учора. Або так, як сьогодні, коли замість забути нічне напівмарення, вона приперлася сюди. Гаразд. Вирішувати усі питання — її кредо. Якими б ті не були.

Ірина сиділа у кімнаті, чекаючи, поки закінчиться урок. Учнів було двоє, і заняття Олег будував наче свого роду змагання між ними. Вони доповнювали один одного, не раз перебиваючи, адже кожен намагався встигнути першим. Завдяки такій формі як один, так і другий отримував змогу повторення матеріалу, котрий зайвий раз звучав із чужих вуст. Учитель твердо дотримувався методики уроку, не дозволяючи їм зациклитися на суперництві. Головним залишалося засвоєння матеріалу. Ірина мало розуміла те, про що йшлося, хоч і самій довелося з'їсти зуби на математиці, проте нестандартне й дохідливе викладання викликало цікавість навіть у неї. Один з учнів частіше встигав першим, і тоді другий отримував «покарання» — схопившись за одну з перекладин, щоразу підтягався, скільки міг.

— У всьому людина повинна знаходити позитив, у будь-якій ситуації, — вчив Олег. — От ти відстаєш від Миколи, він думає швидше — нічого. Зате сильнішим будеш. Скільки разів сумарно підтягнувся за урок? Ото ж бо. Давайте, їдемо далі. Тільки уважно...

Ця людина була неабияким психологом і чітко знала, що робить. Хлопці пішли — веселі й задоволені. А за той невеличкий час, поки зашнуровували черевики, вчителю було задано стільки життєвих запитань, що відповісти спромігся б не кожен. Позбавлений багатьох можливостей, неповноцінний чоловік був безперечним авторитетом для юних у такому віці, в якому авторитетів часто не існує взагалі.

Двері зачинились, і «Хонда», що вміла їздити по хаті, зупинилася перед нею.

— Ну, тепер привіт, — сказала Ірина. — Цікаво у тебе уроки проходять. Інше уявляла. Твоя популярність у клієнтів вражає.

— Це моя робота, — знизав плечима Олег. — Ти також своїй усе віддаєш. Щось сталося?

— Як тобі сказати... Загалом нічого поганого. І навіть навпаки. А ти як?

— Нічого... — вираз нерозуміння співрозмовниці змінив його обличчя. — Далі у звичному ритмі. Все-таки щось сталось. Я бачу.

— Справді нічого поганого, — запевнила Ірина. — І навіть завершилася моя співпраця зі слідством. Допомога з фахових питань. Можна розслабитися. Знав би ти, в яких напрямках вони шукають... Дуже далеко. Та й без особливого натхнення. Гадаю, їхній поїзд уже за горизонтом. Хоч я обіцяла не згадувати, пробач.

— Ні, дякую за новину, — Олег відкинувся на спинку. — Якось підсвідомо таки переживав... Але якась інша причина однаково привела тебе до мене.

— Ніяка, просто... Я ж казала, що забіжу колись. Ну, привід, звісно є. Тепер я, уяви, — директор філії. Завдяки тобі, як не дивно.

— Давай не будемо так трактувати, — попросив Олег. — Неприємно, адже малося на меті не це. Так що...

— Гаразд, — згодилася вона. — Вибач. Усе ж таки, поки що, не знати чи на постійно, я керуюча. Фірма загалом належить німцям. Приїжджав їхній представник високопосадовий — знайомитися, перевіряти. Залишився задоволеним. Контакти тепер, сам розумієш, через мене. Ну і... Словом, трапилася нагода, і я прозондувала одне питання. Медицина їхня круто «стоїть» щодо твоїх проблем. Організувати обстеження в будь-якій з їхніх провідних клінік — нема питань. Загалом елементарно. Давай готуватися.

Олег лише гмукнув.

— До чого? До поїздки туди? Відпадає. Все. Тема закрита.

— Чому? — не зрозуміла Ірина.

— Тому. Ці питання зняті з мого порядку денного. Точніше, життєвого. Крапка.