Розділ «XXXVI»

— Вітаю, — байдуже мовив Олег. — Радий за тебе.

— А тобі відомо, що їзда на ньому мені вже другий день замість дарувати задоволення поперек горла стає?! Коли уявлю, на чому їздиш ти...

— Ну... тут уже нічого не зміниш... — розвів руками Олег. — На «Лендкрузері» не поїду, навіть якщо заперти його прямо сюди. Така доля. То що тобі — на інвалідський візок пересідати задля душевного комфорту? Погодься — це ж абсурд. Кожному — своє. Сама казала.

— Ні, не мені пересідати. Тобі. Візки, до речі нині є такі, що деяким машинам до них далеко. Я каталоги дивилася в «неті». І для тебе це першочергово — якість життя.

— Ірино... — втомлено похитав головою Олег. — Найкраща річ — та, яка зручна і звична. Я до свого привик, дещо вдосконалив — і мені комфортно. А над такими дрібницями, як килимки і чайник узагалі ніколи не замислювавсь. І дешевий шампунь мене цілком влаштовує. А якщо не відмовився б, припустимо, від більшого і сучаснішого телевізора, то він тут поки що не стоїть, бо руки не доходять. День розписаний, планів багато, постійно відсуваю його купівлю на майбутнє. І не тому, що грошей бракує. Повір, на домашній кінотеатр вистачить, не те що на чайник. А моторчика такого, щоб вставити і я рухав ногами, поки живу, ще не винайдуть. Спадкоємців також нема й не передбачається. Не маю куди ті твої тисячі прилаштовувати. Ти маєш на що — отже, тобі й витрачати. Тож сідай спокійно на свого «Лендкрузера» і не переймайся дурним.

Це було викладено надзвичайно дохідливо, ввічливо і недвозначно. Ірині не те щоб конкретно вказували на двері, проте поступово наштовхували на таку думку. «Сідай на свого «Лендкрузера»... Отже, вали звідси і на мізки не капай. Схоже, від життєвих невдач і трагедій ця людина поступово втрачала глузд.

— Дякую за каву, — крижаним тоном промовила Ірина, відсуваючи стільчик. — Розумію, до чого ти спрямовуєш ситуацію. Я маю жити розкішно у той час, коли сам припадатимеш пилюкою...

— Покажи, де тут пилюка?

— Не перебивай мене! — раптом крикнула Ірина. — Прекрасно розумієш, про що йдеться! Ти ображений, що я, дізнавшись про твій стан, не змогла відновити стосунки, які були між нами, у той час, як зробив для мене все. Хочеш, щоб мені тепер жилося некомфортно. Покарати мене хоча б таким чином. Бажаєш, аби я користувалась одноосібно тим, що маю лише завдяки тобі, й відчувала себе моральною потворою. Твоя психологія — страшна. «Якщо погано мені — нехай погано буде іншому, хто може собі дозволити більше, ніж я»! Правильно? Так вишукано наплювати треба вміти.

— Ні, — заперечив Олег. — Це в тебе хибна психологія. Ти вважаєш, що маєш право нав'язувати свої бажання тому, кому, на твою думку, робиш добро. А поняття добра відносне. Для тебе добро — одне. Для мене — інше. До того ж, плювати комусь — це, погодься, активна дія. А я лише опираюся змінам, яких не хочу. Ми ж не разом? Отже, кожен має право жити своїм життям.

Лють поступово охоплювала її нутро. Цей неповноцінний індивід, приречений товктись у чотирьох стінах, виявився жахливою істотою і зумів, незважаючи на власне жалюгідне становище, простягти щупальці в її широчезний простір і заважати нормальному існуванню. Будучи, на думку Ірини, ніким, він мав непробивний панцир, об який ламались її стріли, і сидів незручним горбком на рівному місці. Олега не можна було виколупати й посунути — лише обійти, скривлюючи свій шлях і втрачаючи на цьому час та концентрацію думок. Розуміння власного безсилля щодо розв'язання проблеми, яку сама ж висмоктала з пальця, доводило Ірину майже до сказу. Тому посмішка вийшла єхидною та щирою.

— Не разом?! Дорогий мій, я не була б з тобою разом, навіть якщо б твої ноги вміли літати.

— Я також не був би з тобою. Навіть з такими ногами, які є, і навіть якщо б ти сама цього захотіла.

— От і поговорили, — Ірина взялася за двері. — Можеш більше не опиратись. Я йду. Будь-хто на моєму місці покрутив би пальцем біля скроні. Але я не буду користуватися твоєю часткою. Нехай ці гроші лежать у мене, хоча це й зайвий клопіт. Знадобляться — зателефонуєш. Ані — то це наша остання зустріч. І ще одне — дивно, звичайно, але твоя сьогоднішня відмова залишила більше неприємних вражень, аніж ота попередня, коли я просила про допомогу. До речі! Згадай: тоді у підсумку ти вчинив усе-таки інакше. Бувай. Якщо маєш що сказати на прощання — говори.

— Будь обережнішою. Бачиш, до чого іноді доводить «картярство». А оте, що ти називаєш якістю життя, — насправді лише якість існування. І щоби воно стало справді життям, окрім якості потрібен ще й зміст. А це вже — категорія, значно меншою мірою прив'язана до грошових питань. І нерозуміння цього значно ближче до моральних недоліків, аніж саме собою прагнення жити розкішно.

Її «ковбасило» аж до самого дому. Стан, до якого довів цей нещасний, не давав змоги нормально спати та їсти, не кажучи вже про роботу. «Нормально існувати»... От вгризлося! Спересердя вона мало не кинула будь-куди тим, що було під руками. Ні, дорогенький, помиляєшся. Це ти існуєш. Мов жаба у дірці під колодою. Та, що спромагається лише висунутись із плісняви на свіже повітря й одразу ж залазить назад. Кожному своє. Йому — сопіти у дві дірки. А собі — наука. Не переймайся непотрібним, Ірино, коли й без того є чим тривожитися. Не шукай гризоти — сама знайдеться.

Завтра кінець перепочинку. Перший день на роботу. Життя увійде в колію. Усе непотрібне — геть.