Розділ «XXII»

 рина вміла починати життя з білого аркуша. Усе чорне та хибне, що було досі, наче замальовувала коректором, і воно зникало, а її діяльна натура ніколи не шкодувала за стертим та не лінувалася писати заново. Щоправда, поверхня аркуша від багаторазового нашарування білої речовини ставала нерівною, горбистою, зате складалося враження, що так чи інакше, але істина досягнута. На цю ж помилку пасти коректора витратила надзвичайно багато. Здавалося, лила й лила, а оте помилкове проступало знову та знову. Коли по такому починаєш писати наново, засихає довго, зачіпається ручка, її кінчик в'язне у незасохлому. І це за розкладів, коли чіткість написання і каліграфія вирішують надзвичайно багато...

Фраза «я можу в житті зробити все» того ранку, здавалося, так міцно засіла у свідомості, що саме вона, а не руки, керувала машиною, яка продиралася крізь вранішні затори до офісу «Глобуса».

«Я можу в житті зробити все»...

Усього не треба було. Значно менше — лише те, що мала дурість розповісти учора одному козлові, чиє ім'я ледве не надала частині власного життя. Учора їй з нервів та розпачу вистачило розуму розбити свій життєвий шлях на три періоди — до нього, з ним та після. Омана. Його не було взагалі, а усе пов'язане з цією людиною виявилося хибним. Тож чи варто взагалі пам'ятати його ім'я?

Насправді, у плані «до» чогось та «після» її життя має ділитися лише на два періоди. Перший завершується якраз тепер, і належить докласти ще стільки зусиль, щоби зміг розпочатися другий! Пальці торкнулися електрошокера в сумочці, коли інша рука натискала кнопку на брелку сигналізації. Погляд Ірини ковзнув по прилеглих територіях, не знаходячи шефової машини на звичних місцях.

Не знайшлося в офісі й Дробота. Щоправда, кілька хвилин тому він зателефонував до Світлани і дав деякі вказівки. «Як я вчинила б, якби не було ніякого «Корандо?» Діставши телефон, Ірина швидко натиснула дві кнопки.

Шеф відгукнувсь одразу.

— Валентине Вікторовичу, доброго ранку! Вас чекати чи розпочинати самим?

— Можете розпочинати. Я затримуюся.

— Але ви будете? Чи мені самій їхати?

— Буду. Разом поїдемо.

Начебто проблиснули якісь натяки на налагодження процесу, проте тривога не влягалась і була пов'язана аж ніяк не з моментом, коли, всівшись біля шефа, вона залізе до сумочки й, обхопивши ручку електрошокера, стурбовано скаже: «Б-лін... невже забула? Я мушу повернутись». І якщо цієї миті він дивитиметься на неї, то наступною фразою стане: «Ні, ну як вам це подобається? Хоч би дали нам від'їхати, а потім уже розбігалися!» Дробот обов'язково вирячиться у вікно, щоби глянути на особливо хитрозадого підлеглого, який дозволяє собі настільки примітивні хитрощі, й тоді...

Тоді усе станеться за планом, єдино можливим. І станеться обов'язково, адже досі будь-що задумане їй неодмінно вдавалося.

Та час виїзду наближався невблаганно, а шеф не з'являвся. Хвилини збігали одна за одною. Не відчинялися двері офісу. Мовчав телефон. Усередині товклося на грані можливого. За десять хвилин до призначеного терміну Ірина сама набрала його.

— Валентине Вікторовичу, що мені робити?

— Їдьте самі. Документація у вас, тож вирушайте.

— А... ви що, уповноважуєте мене приймати рішення?

— Я підтягнуся. Можливо, з невеличким запізненням. Утім, гадаю, нам не запропонують нічого принципово нового. А якщо раптом... наберіть мене.

Серце тьохнуло. Її просто таки позбавляли можливості порятунку. Момент було втрачено. Діяти належало раніше. Тепер, якщо уявити, що Дробот не приїде, шлях до тієї, «другої», частини життя був відрізаний. Вона не почнеться.