Розділ «XXII»

Сидячи у залі, Ірина не чула нічого. Та й, власне, вже не мало значення, як вирішиться кілька більш аніж другорядних питань для одного з регіональних відділень компанії «Глобус». Ще менше значення матиме, хто винен у їхньому невдалому вирішенні. Час продовжував спливати, а шефа не було. Тепер Ірина зрозуміла, що з неї знущалися. Навіть не так. Її списали з рахунків. Для Дробота вона вже не значилася. Ніде. Ні як працівник, ні як жінка з ногами та грудьми, в яких постійно тонув його погляд, ні як просто людина, у котрої б'ється серце і циркулюють думки та відчуття.

Навряд чи він думав, що вона в останній момент витягне зі сумочки пістолет або електрошокер. Найімовірніше, йому просто не хотілося ще раз наостанок бачитися з людиною, до якої був не зовсім байдужий, яка зробила йому стільки корисного та яку завтра холоднокровно і повільно мали позбавити життя за його ж спрямуванням.

Ірина відчула, як слабнуть руки. Залишався примарний шанс у вигляді останнього дзвінка Дроботові після закінчення конференції. Оце вже точно ва-банк. Шефа не було, і сталося непередбачене. Потрібно терміново зустрітись, адже це — не телефонна розмова. «Я наробила такого, що тепер усім будуть непереливки». Якщо після такої заяви він не забажає зустрітись, отже прочитав її задуми. Тоді зовсім кінець.

Шеф такі не з'явився. Ситуація остаточно вислизала з рук. Опинившись у машині, вона відкрила його номер. Переконати Дробота, що завтра «кінець світу», ставало справою життя і смерті. Вперед! Мелодія грала, віддаючи ідіотським ритмом десь аж у потилиці. Слухати це ставало неможливо. Він не брав трубки. Все.

Тепер усе остаточно ставало на місця. Він просто проволоводив її упродовж дня. Знав, що робить. Тепер до вечора вона телефонуватиме з тим самим результатом. І ще сподіватиметься. А отже, не встигне дременути світ за очі й завтра, після другої знайдеться без особливих зусиль, остаточно відвертаючи підозріння від нього самого.

Відбувалося холоднокровне вбивство.

Проте надія на те, що просто щось десь не зіграло, не зістикувалося, живе, як правило, до останнього. Вона не дременула світ за очі. Не було куди. А можливо, просто бракнуло сил та віри у цей останній момент. Коли настала ніч? Сівши за стіл, Ірина підперла голову руками. Заснути — це вирок для самої себе. Але й діяти, щось вигадувати, вона була нездатна.

Покидавши до сумки документи, цінності та кілька потрібних речей, вклалася, не роздягаючись. Тіло здригалося, ніби починалася лихоманка. Ковдра сама натягнулася на голову. А може, не варто все це? Може самій? Швидко і безболісно. Вона б зуміла. Так, як не раз доводилося розставатися з тим, що колись було цінним. Однаково, життя рано чи пізно має закінчитись. І якщо воно вже не дає задоволення, який у ньому сенс?

Ні, це вже занадто. Це край. Останній засіб. Це хіба б якщо ламатимуть двері. Дванадцятий поверх. Більш аніж достатньо. Ще встигнеться. А заким є хоч найменший шанс вилізти, вона боротиметься. Боротиметься до останку. До того ж, так, як ніколи.