Розділ 15

Часи для сотника Гонти настали дуже тривожні. Він вже тиждень із трьома десятками козаків товкся по південних кордонах Уманщини: чутки ходили, що із земель Запорозьких повалили на волость запорожці – сіроманці в пошуках «козацького хліба». Край хвилювався, неспокійно було. Усіх козаків тримали то на прикордонні, то біля Грекового лісу, то ганяли по селах, так що хлопці вже місяць не були вдома, не бачили рідних.

Того дня сотник прибув до рідного села, щоб перепочити і узгодити подальші дії. Челядь швидко накрила стіл для Гонти та трьох десятків його молодців: ті швиденько повечеряли і порозходилися на відпочинок, повкладавшись спати хто де.

Було вже під ранок, а пан сотник навіть не склепив повік. Він усе думав, розмірковував. Та скільки б не згадував, не міг собі пригадати таких важких часів. Пани ніби з ланцюга зірвалися, оскаженіли – і це було їх страшною помилкою: народ замість того щоб принишкнути, злякатися й мовчати, – підняв голови, заговорив і рішуче взявся ламати ярмо на своїй шиї. Гонта відчув це у поглядах людських. Якщо колись до козаків з його сотні ставилися як до добродійників, захисників, то тепер їх уже починають називати «панськими прислужниками». Козаки стали суворими: мало говорять, лише дивляться по сторонах. Гонта все розуміє. Він не один рік прослужив сотником і ніколи не ламав присяги. Тепер опинився між молотом і ковадлом.

Молода дружина відчула тривогу коханого, пробудилася. Вона поглянула на нього, їх погляди зустрілися. Поцілувала. Жінка звикла вже до козацької служби свого чоловіка, до того, що він усі дні проводить в оточенні козаків, а їй самій доводиться займатися господарством. Таких ночей, як ця, у них стає все менше й менше.

Сотник відчув жагу молодого жіночого тіла й відповів ласками на її поцілунок. Він відкинув від себе всі страхи й турботи – припав до молодої дружини.

Цього ранку козаки повставали швидше за свого сотника, і це їх на початку здивувало: зазвичай він будив їх. Вони посміхалися й підморгували один одному, коли сотник вийшов у сорочці, зі скуйовдженим волоссям з хати.

– Чого зуби шкірите? – гаркнув незло Гонта, розкурюючи люльку та дивлячись на своїх готових до походу козаків.

– Мабуть, сон вам, пане сотнику, гарний снився. А то сьогодні навіть шляхтичі – і то швидше від вас пробудилися, – покепкував з Гонти молодий козак, показуючи на дорогу. Там і справді їхало кілька вершників у шляхетському одязі і завернули на подвір’я сотника Гонти. Не знати чому, але йокнуло серце.

Пани прислали не будь-кого, а капітана королівської кінної з десятьма драгунами.

– Наказ для пана сотника: з родиною та найціннішим добром вирушати в найближчому часі до Умані. Сотні також збиратися там.

Гонта спідлоба глянув на капітана.

– А що такого сталося?

– Про це дізнається пан на місці.

Сотник ще дужче нахмурився.

– Пане, я розумію наказ і підкорюся йому. Тільки до чого тут моя родина?

Капітан помовчав. Його попереджали, що цей сотник не простий, старий лис, і в разі потреби йому можна розповісти всю правду.

– Зайдемо в дім.

– У мене немає таємниць від моїх козаків.

Капітан і з цим погодився. Ще помовчавши, він сказав страшну новину.