Розділ 4

У лютому 1768 року імператриці таки вдалося дотиснути сейм, котрий під цим тиском прийняв трактат. Провокація вдалася: обурена шляхта почала бунтувати. У містечку Бар зібралися невдоволені, назвали короля зрадником, а себе – конфедератами. Причинами всього зла вони вважали не Російську державу, а загалом усіх православних, тому декотрі з них наполягали на повній ліквідації православ’я. Скоро цей рух охопив велику територію, тож польському королю довелося попросити допомоги в імператриці Катерини.

Російські війська були вже напоготові і лише чекали наказу. Швидким маршем вони перейшли Дніпро і рушили в напрямку Вінниці та Бару.

У відповідь на це шляхетство піднялося ще більше, багато ватаг конфедератів вдерлися на Наддніпрянщину, грабуючи православних та жорстоко розправляючись із тими, хто чинив опір.

Священика підвели двоє жовнірів.

– То що, зрікаєшся? – запитав ротмістр Воронович.

– Ніколи, – хриплим голосом відповів панотець.

– Дайте йому ще.

Панотця потягли назад до колоди, де вже чекав інший жовнір з палицею.

– Це вам так не минеться! – не витримав хтось із натовпу.

Воронович оглянувся.

Він стояв посередині села, просто біля церкви, оточений своїми людьми. З ним був ксьондз, а також його жовніри та шляхта. Вони позганяли на майдан жителів цього села, і тепер ті стояли, збившись у купу, та мовчки дивилися на екзекуцію над своїм пастирем. А той ніби відчував їх погляди і терпів побої мовчки, стиснувши зуби.

Ротмістр Воронович перейшов на бік конфедератів: вони запропонували йому платню більшу, ніж він міг заробити у війську. Ні, гроші тут були не головне: багато товаришів пішли за конфедерацію, тож і йому треба було триматися їхнього боку. Воювати за святу віру і Вітчизну було обов’язком кожного шляхтича. У війську теж були гарні хлопці, однак загони конфедератів були набагато краще забезпеченими: як матеріально, так і фінансово – це також був чинник, який схилив шальки терезів Вороновича саме до такого вибору.

Лави його хоругви поповнилися шляхтою та католиками-фанатами, а от орендарі один за одним бігли до нього, щоб купити собі безпеку. Цілою Київщиною почалися погроми «православного бидла», як називали шляхтичі місцеве населення.

Тотальна більшість шляхтичів Правобережної України приєдналася до конфедерації. Це було пов’язано основною мірою з тим, що величезні простори цих земель мали під собою кілька магнатських родин, які першими не бажали коритися королю, що хотів наступити їм на горло. Дрібніша шляхта звичайно тягнулася за своїми патронами, від яких дістала добра й привілеї. Маючи все це, шляхтичі більшість свого часу проводили у бенкетах, розвагах, а також збиралися на різні сейми та сеймики, щоб обговорити політичну ситуацію. Вони не обтяжували себе господарськими клопотами, поздававши свої маєтності в оренду багатим торговцям-євреям. Ну а ті вже хотіли собі заробити прибутки не менші за шляхту, обклали підданих непосильними податками та повинностями. Селянство з року на рік обростало більшими злиднями, ремісництво та торгівля занепали.

Серед конфедератів були й справжні патріоти, які й складали ядро цієї компанії. Люди помірковані, освічені, для яких слова «республіка» та «шляхетське право» були не порожніми. Вони в першу чергу виступали проти захоплення королем, ставлеником Москви, абсолютної влади, а також проти втручання цариці до справ Речі Посполитої.

Була й третя група шляхти – релігійні фанати. Радикально настроєне католицьке духовенство крокувало завжди попереду цієї колони, і гаслом цих людей було викорінення схизми, хоч і вогнем та мечем. Підписання мирного трактату з Росією та надання додаткових привілеїв православним без краю розізлило цих людей – і вони взялися за зброю. Серед незчисленних ватаг конфедератів-фанатиків найбільшою була «корогва Вороновича».

У цьому селі справа знову впиралася у церкву. Невеличку церковцю, а також її парафіян, мали перевести в унію, згідно з ухвалою якогось там суду. Біда була в тому, що хлопи не хотіли коритися, не бажали відрікатися від православ’я.

Місцевий піп доводив, що церква побудована для православної громади, казав, що права на неї люди мають затверджені старою воєводською грамотою. Це у Вороновича та його супутників викликало лише іронічні посмішки. Вони сюди пройшли не за тим, щоб вести полеміку з якимось лайдаком. Його карали за бунт та непослух. Селяни, котрі тут стояли разом зі своїми дітьми, понасуплювались, проте коритися не хотіли. Вони навіть не боялися того, що коли заберуть церкву, їх нікому буде поховати, обвінчати, діти їх ростимуть нехрещені. Ці лотри до кінця стояли за віру своїх батьків, і лише одна людина могла їх вмовити перейти в унію. Це той проклятий піп, їхній душ-пастир. Однак він не ламався.

– Він не зламається, – шепнув Воронович до ксьондза.