Розділ 21

Проти шляхти було все – і цей народ, і ця земля, і навіть небо. Сонце смажило немилосердно, земля заховала далеко в собі воду, не даючи панам можливості втамувати свою спрагу. Випивши невеличкі запаси води, а згодом і пива й вина, пани зрозуміли, що їм не врятуватися. Табір, який вони побудували за міськими мурами і через який був доступ до річки Уманки, захопили гайдамаки. Сонце продовжувало пекти так, що тріскала земля й повисихали всі колодязі, які в місті і так були не надто повноводими. Люди почали гомоніти.

Спочатку панам вдавалося підтримувати байку поміж простими русинами, що жили в Умані, про те, що гайдамаки це грабіжники й убивці, які йдуть у місто, щоб розгромити й спалити його, а жителів вимордувати. Люди бачили жорстокий бій за табір, усвідомлюючи своє страшне і безвихідне становище.

Під час облоги деякі сміливці прокрадалися на мури й гукали щось до гайдамаків – ті їм відповідали. Спочатку це були образи, потім жарти. Далі завелися розмови, і міщани побачили, що перед ними не упирі, як про це розповідали пани, а такі ж люди. Та й звідки у нашому краї назбиратися сорока тисячам упирів?! Напруга в місті наростала – прості жителі не хотіли помирати за шляхту.

А от шляхта все біснувалася. Побачивши розгром своїх у таборі, пани згуртувалися просто на міському мурі й почали свою нараду: треба було робити хід у відповідь.

– Їм треба відплатити. Кляті схизматики мусять бути покарані! – закликав їх до розправи один із біскупів, що перед тим товкся із конфедератами і силоміць навертав церкви до уніатстваі.

– Смерть схизматикам! Спалити їхню церкву! – раптом підтримав інший пан, мабуть, не дуже тверезий.

– Отямтеся! Про що ви говорите! – намагався закликати до розуму третій, так що скоро все змішалося у вигуках.

У тому гаморі безслідно загубилося кілька досить гарних думок щодо початку перемовин із гайдамаками з метою відтягнути час та дочекатися дощу. Проте що раз більше лунало погроз, образ, прокльонів та криків «ганьба». Прості мешканці бачили цю «нараду», тому як євреї, так і православні почали гуртуватися навколо своїх лідерів, розуміючи, що шляхта все швидше веде їх до провалля.

– Це Гонта винен! – надсадно кричав один з панів. – Він мусить заплатити! Уб’ємо його суку і виводок!

Незважаючи на загальний гул, цю думку почуло багато панів, усе навкруги трохи затихло, однак раптом знову вибухнуло. Велика частина шляхти відкололася від загального гурту і рушила до будинку губернатора Младановича. Вони всі гуртом йшли містом, так що їхня ватага наростала як снігова куля.

Пан губернатор ще здалека почув злі голоси та брязкіт зброї і острогів. Чи був він готовий до цього? Чи чекав? Так, чекав. Спокійно допивши вино з келиха, пан Младанович підвівся, вдягнув капелюха і вийшов на терасу свого будинку саме в ту мить, як туди ввірвалися розлючені пани.

– А ми до тебе, пане губернаторе! – рявкнув той самий крикливий пан.

– Я бачу, – спокійно відповів Младанович. – Чим можу прислужитися?

– Ми прийшли по Гонтиних виплодків!

– Віддай їх нам по-доброму, пане губернаторе!

– Гонта має відчути наш біль на собі! Смерті невинних мають бути оплачені!

Младанович мовчав і лише підняв руку, намагаючись заспокоїти натовп, однак шляхта вирувала все більше.

– Видайте нам прокляте насіння!!!

Із такими криками кілька з них кинулися і, відштовхнувши Младановича, спробували зайти в дім, коли раптом на їхньому шляху став ксьондз.