Розділ 15

У той же час губернатор уважно спостерігав за сотником, майже не відриваючи очей.

Спираючись на втому з дороги, Гонта швидше залишив бенкетну залу. Він відчував себе не в своїй тарілці, щось муляло козацькому сотникові, і він чим швидше поспішив покинути вельможне товариство. Однак це було зробити не так легко: слуги затримали його у коридорі і попросили пройти на терасу – там його вже дожидав сам губернатор.

– Радий, пане сотнику, що ви приєдналися до нас.

Гонті стало не по собі від такого привітання. Але хоч тут, на свіжому повітрі, він зміг закурити свою улюблену люлечку – і вмить стало легше.

– Я розумію, що пан стомився з дороги, та нам важливо, щоби пан оцінив фортецю, яку ми тільки що закінчили будувати.

Гонта зовсім не хотів зараз спілкуватися з губернатором, тому відповів, причому досить щиро:

– Я бачив фортецю, коли в’їжджав у місто. Мушу сказати, що вона справді неприступна.

Губернатор взяв сотника за лікоть і повів спочатку терасою, а тоді східцями спустилися у садок. Вони розмовляли дорогою про політичну ситуацію, вірніше, говорив губернатор, а сотник слухав.

– Грандіозна робота, чи не так, пане сотнику?

Із цього місця фортечні укріплення було видно дуже добре. Гонта оцінив потужні вали, палісад, бійниці й амбразури, які мали б захистити місто від будь-якого ворога.

– Я зауважив, пане сотнику, що пан якийсь збентежений останнім часом. Навіть на бенкеті нічого не скуштував, – знову почав розмову Младанович.

Гонта криво посміхнувся:

– Пане губернатор, просто на бенкеті були занадто вишукані страви.

– Зрозуміло, пан ще до них не звик.

– Та ні, пане. Просто ті, що зараз ідуть на нас, взагалі не мають що їсти, і черствий сухар для них був би розкішшю. Може, тому вони такі злі, може, в тому успіх їхніх перемог?

Младанович холодно поглянув на свого співбесідника.

– Не впізнаю пана. Зазвичай пан більш холоднокровний. А може, це я почув у вашому голосі ноти співчуття й розуміння до гайдамацької наволочі, яка залила наш квітучий край кров’ю? Яка руйнує те, що ми всі так довго будували?! Чи, може, пан занадто стомився, керуючи сотнею, і я маю довірити її комусь іншому?

Гонта поблід. Що-що, а переконувати губернатор умів добре, і з ним треба обдумувати кожне сказане слово.

– Може, пан і має рацію, може, я й справді занадто старий і мені краще поступитися місцем комусь іншому. А я осяду собі на хуторі і буду стрічати старість з родиною, сіятиму гречку.

Губернатор дивився на сотника впритул, не кліпнувши повіками.