Розділ 23

– Рятуйте! Рятуйте, людоньки, убивають!!!

Осавул Якименко стояв на подвір’ї панської економії і знову слухав ті навіжені крики. Це репетувала якась молодиця, котру осавул Якименко ніби й знав, однак впізнати не міг. Її міцно тримали за руки двоє кремезних козаків, а він – Якименко – карав її сина – непокірного хлопчиська Сенька, що насмілився тікати з села до коліїв. Хлопець, роздягнений до пояса, лежав на широкій дубовій лаві; за руки та ноги його тримали двоє посіпак, а сам Якименко щосили бив нагайкою по спині.

Нарешті зупинився, витер піт з лоба. Був червоний, як буряк, важко дихав. Дивлячись на «розписану» спину юнака, спитав:

– Ну що, шельмо, будеш мені коритися, будеш кланятися низенько, будеш слухати і виконувати всі мої накази?

Один з козаків пустив руки хлопця – і той зміг подивитися на свого кривдника. Якименко помітив якийсь страшний блиск у його очах.

– Я ніколи не буду твоїм бидлом! Я, гайдамака Сенько, – козак з козачого роду і повік не буду твоїм попихачем, скоріше здохну!

Осавул аж зубами заскреготів.

– Держіть, – скомандував коротко.

І знову засвистіла нагайка, знову заголосила Сенькова мати, пориваючись кинутися до сина.

Спина хлопця була вся в крові. На лиці – ні кровиночки, був блідий, мов полотно. Лише карі очі суворо дивилися на осавула. У них було більше ненависті, ніж покори.

– Ну, що тепер скажеш? – спитав Якименко.

Сенько лише плюнув (вірніше спробував плюнути, бо слини в пересохлому роті не було) осавулові під ноги. Той до болю в суглобах стиснув нагайку.

– Прости мене, Господи, але, певно, доведеться взяти гріх на душу…

Раптом він прокинувся. Оглянувся: був у своєму домі, на своєму ліжку. Поруч лежала Гелена.

– Що з тобою? Чого не спиш? – запитала, позіхаючи.

– Нічого. Відчепися.

– Як ти зі мною говориш?

– Відчепися, кажу! – гаркнув осавул, встаючи з ліжка.

– Дурний хам.