Розділ 15

– У пана й справді є гарний маєток, родина, є чим пишатися. Та це все дісталося тобі, сотнику, від вельможного воєводи за добру службу. Усі давно знають, як цінує тебе граф Потоцький за твою мужність та відданість, і саме тому ти, простий хлопський син, став козацьким сотником. Та не забувай, що прихильність магната здобути тяжко, а втратити можна за одну мить.

Гонта відчув погрозу.

– Пане, я козак, а не шляхтич, і не розумію тонких натяків. Нехай пан мені більш просто пояснить, що вам від мене треба, і я піду собі, бо в мене багацько справ.

Губернатор видихнув і відвернув погляд. Сказав за мить:

– Ти, пане сотнику, не хвилюйся, за мої слова образи не тримай. Час зараз такий, сам розумієш: панькатися ніколи, кожна віддана людина важить більше золота. Воєвода дуже цінує тих, хто не відвертається від нього в скрутну мить. Їх вельможність слово дав, що як тільки ми придушимо цю нечисть, він дасть тобі чин полковника, нові маєтності та нобілітує. Треба лише пережити гідно ту веремію.

– А ми її переживемо? – нараз запитав пан сотник. – До мене чутки дійшли, що гайдамаків зібралася не одна тисяча, що Москва за ними руку тягне. Схоже, що ця веремія таки на довго затягнеться.

У відповідь губернатор засміявся:

– Ха-ха-ха! Ти ж військовий чоловік, сотнику. Скільки то вже таких повстань було придушено нашими залізними полками?! А Москва? От побачиш, цариця відхреститься від проклятих гайдамаків, і війська її самі топтатимуть їхні трупи. Кому потрібно це бидло? А державні мужі завжди домовляться – і кожен лишиться біля свого інтересу.

Гонта відвернув очі й знову поглянув на фортецю, де копошилися вартові.

– Що я маю зробити?

Губернатор поклав руку на його плече.

– Та що нам тут говорити? Пішли до мене в кабінет – там спокійніше.

Гонта відчув якусь тривогу: невже Младанович щось підозрює? Та діватися було нікуди: сотник пішов.

Всередині кабінету уже зібралися шляхтичі з найближчого почту губернатора, а також великі військові чини, а серед них і полковник козацький Обух. Тривога загострилася, однак сотник сів на запропоноване йому крісло. Младанович продовжив говорити:

– Ти маєш зрозуміти, пане сотнику, що козаки з надвірних сотень табунами перебігають до гайдамаків, повіривши в їхню брехню. Тому, багато людей, скажемо так, не зовсім довіряє козакам. Впливові люди наполягають, щоб ти, сотнику, прийняв унію.

Гонта посміхнувся.

– Але ж ми вже про це говорили, пане губернаторе! Якщо я і погоджуся, то як це сприймуть мої козаки? Чи стануть мене слухати, чи залишиться у них віра й повага до мене?

– Вони не знатимуть. Зробимо це у вузькому колі, щоби заспокоїти самих недовірливих.

Гонта стиснув кулаки.

– Пане губернатор, ви вимагаєте від мене неможливого. Моя віра – віра моїх батьків – завжди допомагала мені в бою, як я її тепер можу зрадити?