Розділ 24

Гайдамацьке військо стояло біля міста, готове до подальшого походу. Пристрасті трохи стихли: поляків і євреїв уже ніхто не займав, тож вони поволі повиходили зі своїх схованок. Гайдамаки обговорювали останні новини: розвідка донесла, що до них наближався полк донських козаків.

Перетинатися із російськими солдатами колії бажання не мали: нехай вони вже собі, а повстанці – самі по собі. До того ж до кінця не було зрозуміло, як поведуть себе москалі. До донців ставлення було трохи інакше: Запоріжжя і Дон завжди вважалися побратимами.

– Донські козаки ніколи нам шкоди не зроблять! – говорив один із запорожців, курячи люльку. – Клянуся вусами, донці скоріше проти свого царя підуть, ніж підіймуть руку на брата.

Такі розмови заспокоювали, навіть вселяли надію: якби цілий полк донських козаків приєднався до повстання, то стриму такому війську не було б до самого Львова, а може, й до Варшави.

Чекаючи зустрічі із донцями, Залізняк зі старшинами притримали переможний похід коліїв на кілька днів. У тім, короткий перепочинок для війська не завадив би, тому гайдамаки засіли в таборі, порозпалювали вогні й заходилися варити кашу.

Тим часом Залізняк сидів у своєму наметі разом з товаришами, і вони все обговорювали різні варіанти ведення переговорів із донцями.

– Ми із дончаками були завжди добрими друзяками, навіть братами, постійно допомагали один одному, – говорив Залізняк.

– І царедворцям це добре відомо! Можливо, навмисне підсилають того полковника, аби нашу пильність приспати, – мовив один зі старшин.

Залізняк поглянув на Гонту.

– А ти що скажеш, пане Йване?

Гонта затягнувся люлькою.

– Ви, панове запорожці, обіцяли, що знайдете і покараєте винних за погроми в Умані. Мусимо доказати, в першу чергу, самі собі, що ми є військо – дисципліноване і відповідальне, котре може говорити від імені всього народу, а не зборище зарізяк, годних лише палити і різати. Хто ж із нами захоче вести якісь преговори?

Це питання із Гонтою Залізняк обговорював уже не один раз, однак до всього цього якось ніколи не доходили руки.

– Знайдемо, покараємо, – пообіцяв Залізняк.

Гонта посміхнувся.

– Довго запрягаєте, панове. Ми вже самі знайшли.

Сказавши це, Гонта визирнув із намету і свиснув. За якусь хвилю четверо козаків із уманської сотні притягли до намету побитого чоловіка. Старшини підвелися.

– Цей упир зветься Кіндратом. Кіндрат Лусконіг, – уточнив Гонта. – Мої козаки взяли його ще теплого: пиячив після того, як порішив цілу жидівську родину: жінок, дітей, старих.

– А я й не пручався, – спокійно відповів Лусконіг. – Мені і так уже смертний вирок написаний, тож вирішив забрати з собою кількох жидів мохнатих, аби на тім світі веселіше було. Душно мені стало. Душно…