Розділ 27

Іван Бондаренко уже знав про розгром повстанських сил. Багато коліїв, розпорошившись на дрібні ватаги, зуміло розсіятися лісами і степами, тож наразі ще нічого не скінчилося. Бондаренко згадував мудрі слова Левченка і пожалкував, що не послухав тоді мудрої ради. Що ж, на сльози часу не було, треба щось робити. Іван Бондаренко взяв командування повсталими загонами на себе. Найперше, що він зробив, то написав відозву до людей про те, що москалі такі ж вороги, як і ляхи, і що боротьба за козацьку вольницю ще не завершена.

– Найголовніше зараз відійти всім боєздатним загонам поглибше в ліси, заховатися. Згодом вони стануть основою нашої боротьби: москалі тут довго не всидять. Доки є час, мусимо поховати припаси: гроші, зброю, порох, сукно та харчі. У відкритому бою ми не встоїмо, тож саме час пригадати наш гайдамацький звичай.

Бондаренко давав своїм людям останні настанови. Прослідкувавши за всім, отаман вскочив на коня, взяв із собою кілька козаків і погнав у бік Макарова: треба було поговорити із сотником Щербиною.

Його тут уже чекали. Якби польські жовніри, чи московські солдати підійшли до села, то Бондаренко відразу б дізнався про це. Тому було вирішено захопити бунтівного отамана силами своїх. Зрадників. Не встиг Бондаренко з коліями в’їхати в село Макарів, де квартирував Щербина зі своєю сотнею, як по них тут же відкрили вогонь з мушкетів. Це була засідка. Стріляли козаки із надвірної міліції, котрі ще кілька днів тому браталися із гайдамаками. Супутники Бондаренка, зловивши підступні кулі, попадали з коней. Одна з куль влучила Івановому коню в шию: тварина захрипіла, встала дибки – й упала, притискаючи своїм тілом Бондаренка. Отаман заборсався, проте хтось ззаду прибіг і дав прикладом по голові…

На нього шурнули водою, тож Іван розплющив повіки. Був увесь побитий, скривавлений та зв’язаний – добряче били. Він сидів у якомусь хліві, сотник Щербина стояв над ним.

– Ну що, отамане, добре тобі? Так і сиди.

Бондаренко, нарешті, прочухався, промовив пересохлими губами:

– Навіщо ти продав мене?

– Тому що давив таких, як ти, і далі давитиму, доки не знищу всієї вашої наволочі. України хотіли? Буде вам тепер Україна: із шибениць, гаків та паль її добре вам буде видно.

Бондаренко посміхнувся.

– Говориш, як пан. Мабуть, і сам у пани прешся. Що ж, радій, вони тобі добре за мене заплатять.

Щербина також посміхнувся.

– Думаєш, я за гроші? У мене угода з москалями. Схоже на те, що тепер вони тут хазяйнуватимуть.

– І ти попри них…

– Чого б ні?

– І що ж вони тобі обіцяли? Звання, гроші, землю, титул?

– Буде видно. Та найперше, що я візьму, твою шляхтянку!

Почувши це, Бондаренко спробував зірватися на ноги, однак козаки насіли на нього і почали бити, доки нарешті не заспокоївся.

Грицько Гаранджа був у битві при Богуславі, потрапив у полон. Він бачив, як російські солдати розправилися із пораненими, забрали полонених і погнали далі. Вони заходили із села в село, роблячи там «зачистки»: кожного, хто хоч якось підпадав під підозру в причетності до коліївського руху, – або страчували, або брали в полон. Часом винищували цілі села, спалюючи до пня, а людей гнали в неволю.