Розділ 15

– Нехай поки що тут побудуть. Ну, не селити ж їх у жидівську корчму…

– Не хочу створювати для пана губернатора зайвих клопотів, – спохмурнів Гонта.

– Та ні, пане сотнику. Тепер все місто молиться лише на тебе і твоїх козаків, – ухильно відповів губернатор.

Гонта розумів, до чого той веде. Насправді його дружині і донечкам тут зараз було найбезпечніше. Хто зна, що буде попереду, як справа повернеться? У Росошках вони були беззахисними як перед осатанілими панами, так і перед розбурханим хлопством. Що ж до губернатора, то йому повинно вистачити розуму, аби вберегти родину сотника цілими і неушкодженими.

– Піду до церкви, помолюся, – мовив сотник, зиркнувши на губернатора.

– Але ж прошу. Та ввечері чекаю пана на бенкеті…

У церкві сотник молився щиро і скидалося на те, що святі угодники вислухали його мольби і укріпили його дух, тому що звідти він вийшов набагато бадьоріший. Під церквою, як і завжди, було чимало калік, що просили милостиню, тож Гонті довелося їх усіх обдарувати. Останнім у тій черзі був чернець.

– Чолом тобі, брате Гонто, – сказав тихо.

Сотник не бачив його лиця, бо чернець накинув каптур, однак голос у нього був молодий, а руки – жилаві. Далі чернець припідняв каптур і показав обличчя: це був Бондаренко.

– Здоров, Іване.

Гонта зробив вигляд, що шукає дрібні гроші, Бондаренко ж заговорив.

– Час настав. Ну, що, пане сотнику, ти вже зробив свій вибір?

– Зробимо так: я допоможу вам взяти Умань, якщо ви не будете займати людей. Жодна крапля крові не повинна пролитися у цьому місці.

– Ну, цього я тобі обіцяти не можу.

– Тоді нема про що говорити, – мовив твердо сотник.

Бондаренко зазирнув йому в очі.

– Рубатимеш своїх? Тобі ляхи дорожчі?

– А ви хочете крові? Ні, братці, у мене тут родина…

Бондаренко запхав руку під балахон, дістав звідти якісь згортки. Подав.

– Тут цидулка від Залізняка. Думай, сотнику.