Розділ 6

Колись діди і прадіди Івана Левченка були козаками. Але не такими, як він, – панськими, а справжніми, вільними, з оселедцями та вусами. Вони йому часто снилися, особливо дід Іван. Левченко не міг збагнути в своїх снах, чого вони від нього хочуть, чого приходять так часто і розповідають йому всі ці дивні історії. Розуміння почало приходити згодом.

Конфедерати, що стали фактично розкольниками держави, спровокували вторгнення російських військ. Бойові дії покотилися далі на захід, однак все Київське воєводство перетворилося на безвладний край, де панувала лише влада сили. І тою силою були ватаги озброєних конфедератів, котрі перетворили ціле воєводство на дику землю. Іван спершу не міг збагнути, чому воєвода не дасть наказу об’єднати всі козацькі сотні для відсічі конфедератам. Зрозумів лише згодом – клята політика. А тим часом конфедерати навісніли все більше і більше, так що край закипів, немов великий казан.

З іншого боку, Левченко зовсім не зрадів появі московських військ. Йому подобалося бути козаком із конем та шаблею, а нові порядки, які прийдуть слідом за москалями, могли його цього привілею позбавити. А що москалі зроблять саме так, молодому козакові сумніватися не доводилося. Зараз його поважала і шляхта, і прості люди, навіть побоювалися. Дівчата мліли від його синьо-червоного мундира, а шляхтянки, – то самі кидалися в обійми, тікаючи через вікна палаців від батьків та чоловіків, бажаючи скуштувати «козацької сили». Молодого козака дуже влаштовувало таке особисте життя, хоча дивитися на животіння простих хлопів, почорнілих від землі і роботи, котрих лупцюють лише за те, що вони православні, – також було годі.

Отак, стоячи на роздоріжжі своєї душі, Левченко вилив чергову чарку горілки у своє горло, занюхав таранею.

– Люд треба захистити від конфедератів. На то ми і є козаки! – Петро Борщик, також добряче хильнувши, говорив усе голосніше.

– Ми – козацька міліція. А справжні козаки – на Запорожжі, – підказав Левченко.

– Отож-бо. Тож мусимо не лише люд захищати, а й свого пана в сраку цілувати…

П’яне белькотіння товариша ще більше дратувало Левченка, тому він взявся за пляшку і налив у чарки.

– Якось воно буде.

Сотник Гонта дав йому та ще трьом товаришам два дні відпочинку. Було б близько до хати – гайнув би. А так… Та й хто його там чекає, сироту.

– Будьмо…

Знову випив, знову занюхав.

Спочатку була думка заскочити до місцевих жаботинських дівчат, гаївки поводити, однак погода геть зіпсувалася – і молодь поховалася по хатах. Так і не дочекавшись дівочого товариства, козаки вирішили втопити свою тугу в чарці.

За вікном корчми все ще лив немилосердно холодний весняний дощ. Вечоріло. Незважаючи на те, що всередині було напалено, тут віддавало сирістю, пахло горілчаними випарами та корчемною тугою. Левченко сидів на твердій дубовій лаві за таким саме столом та все крутив у руках тараню, так і не наважуючись її вкусити. Гаранджа і Моторний балакали про щось своє, закуривши люльки. Борщик клював носом, повіки його повільно заплющувалися, а голова все нижче опускалася, доки, нарешті, не опинилася на столі.

– Самого мене покидаєш? – незло запитав Левченко. – А ще товариш називається.

Його сьогодні горілка чогось не брала. Певно, через оті всі душевні переживання. Скільки не намагався себе заспокоїти, не відганяв від себе набридливих тяжких думок, вони все поверталися до молодого козака і продовжували сушити йому голову. Левченко знову взявся за пляшку, налив, однак піднести чарку до рота так і не встиг: раптом двері відчинилися і всередину ввійшла якась жіноча постать, закутана у довгий плащ і з каптуром на голові. Козаки на неї уваги не звернули: багато хто може вештатися шляхом і завітати до корчми. Зате Левченко впізнав відразу: це була Дарка, служниця пані Меланії.

Молодий козак геть забув, що мав на сьогоднішній вечір призначену романтичну зустріч. Пані Меланія була кузиною місцевого губернатора, видана ним за котрогось із товстих і підстаркуватих орендарів. Між ними спалахнула іскра в той самий день, коли хоругва Левченка зайшла в Жаботин. Взагалі, Левченко не був прихильником таких відносин із заміжніми жінками, однак пані Меланія йому не залишила вибору…

Дарка все ще стояла біля входу в корчму, не наважуючись підійти, Іван же вдавав, що не помічає її, про щось гаряче сперечаючись із Моторним. Нарешті служниця підійшла, торкнулася руки.

– А, це ти? Ну, чого тобі? – запитав козак.