Розділ 15

Губернатор наполягав.

– Смішний ти, сотнику. Віра розділила людей, а Бог то один. Скорися, тобі ж краще буде.

– Ні, пане, не буде цього. Мені не треба ні чинів, ні маєтків – нічого. Та я віри своєї не зміню: умру православним, як народився і як мене батьки охрестили.

Це було сказано так твердо, що губернатор більше не наважився його переконувати.

– Якщо так, то ми тобі більше довіряти не можемо. Віддай шаблю, пане сотнику!

Усі присутні в цю мить свердлили Гонту очима, декотрі навіть поволі потяглися до своєї зброї. Сотник підвівся, поволі відшпилив домаху і поклав на стіл перед губернатором.

– А тепер листи…

– Що? – не зрозумів Гонта.

– Не клей дурня, сотнику, мені все відомо! – гримнув губернатор по столі кулаком. – Ти сьогодні зустрічався із ченцем – і він тобі передав листи від гайдамаків!

При цих словах присутні також почали підводитися на ноги.

– Давай, сотнику, вивертай кишені, – гаркнув один з панів.

Гонта поволі запхав руку до кишені, вийняв звідти листи і кинув на стіл. Губернатор криво посміхнувся.

– Ось воно, панове, пригріли змію. Я, за наданою мені владою у воєнний час, засуджую тебе, сотнику Гонто, до страти. Повісити його!

Військові уже були позаду нього, поволі взяли за руки. Сотник не пручався.

– А як же козаки? – раптом запитав один із панів.

– Я відіслав їх з міста будувати табір, так що вони тобі, сотнику, не допоможуть. Вивести його! – наказав губернатор.

Ось і все. Гонта навіть посміхнувся про себе. Він не пручався, нічого не говорив, а мовчки пішов поруч із військовими, що вивели його знову в сад. А тут уже й петля була готова: губернатор усе передбачив заздалегідь. Шкода було тільки дітей…

Його підвели до шибениці, накинули петлю на шию.

– Маєш останній шанс, сотнику. Говори! – наказав грізно губернатор.

Гонта був спокійний, посміхнувся навіть.