Розділ «13. Економічний, політичний і культурний розвиток України в другій половині XIX ст.»

13.1. Реформи 60-х років XIX ст.

Поразка в Кримській війні 1853-1856 рр. прискорила назрівання революційної ситуації. Щоб уникнути революції, Олександр II19 лютого 1861 року підписав "Маніфест" про скасування кріпосництва і "Положення про селян, звільнених від кріпосної залежності". Селянам і дворовим людям надавалися права "вільних сільських обивателів як особисті, так і майнові". Проте право власності на землю лишалося за поміщиками. Селяни користувалися садибою і польовим наділом, за які вони повинні були відбувати панщину або платити оброк. Вважалося, що таке становище тимчасове, до моменту укладення між поміщиками і селянами угоди про викуп землі. За реформою на кріпосних селян поширювалися економічні права вільних осіб, тобто вони отримали право купувати нерухомість, займатися торгівлею і промислами тощо. Крім того, селяни отримували право організовувати сходи та самостійно обирати органи селянського самоврядування кожні три роки. Це наближало країну до буржуазного суспільства. Однак селянство залишалося нижчим станом з обмеженим правом пересування. Селянин, на відміну від інших станів, одержував паспорт лише на рік. Протягом двох - десяти років після 1861 р. селяни не могли відмовитися від наділу, що означало примусове прикріплення їх до землі. Негативним наслідком реформи було збереження великого поміщицького землеволодіння, що в поєднанні з викупними платежами, деякими пережитками кріпосництва та селянською кабалою гальмувало розвиток села.

Норми наділу землею селян були диференційованими. Там, де земля давала малі прибутки, норми наділу встановлювалися дещо вищі, бо поміщикам вигідніше було отримати викуп. Навпаки, в губерніях із родючою землею більшість її залишалася у власності поміщиків. У Південній Україні розмір наділу коливався від 3 до 6,5 десятин на ревізьку душу, у повітах Харківської та Чернігівської губерній розмір "вищого" наділу становив від 3 до 4,5 десятин, "нижчого" - від 1 до 1,5 десятини. Якщо селяни бажали викупити землю у власність, то поміщики мали право або залишити собі дві третини норми наділу, або за угодою з селянином надати безкоштовно лише четверту частину наділу, решту залишивши собі.

Реформа стосувалася й удільних та державних селян. Законом 1863 р. удільних переводили до розряду селян-власників, надавши їм право на викуп землі. Державні селяни за законом, прийнятим лише у 1866 р., зберігали за собою всі наділи, що були в їхньому користуванні, але не більше 8 десятин на душу в малоземельних губерніях і не більше 15 в багатоземельних. За використовувані землі вони сплачували оброк, який зріс на 5-12 %. Власники подвірних наділів (зокрема, козаки) сплачували 6 % капіталізованої ренти. Тільки через 20 років для державних селян було запроваджено обов'язковий викуп земель. На весь період тимчасово зобов'язаного стану зберігалося виконання селянами оброку і панщини. За кожну десятину польового наділу селянин мусив щороку відробляти від 12 до 30 днів панщини.

Отже, внаслідок реформи селяни були змушені викуповувати земельні наділи за встановленими поміщиками нормами і за значно вищими від реальних цінами.

За побажанням поміщиків держава на отримання повного наділу видавала селянинові кредит у розмірі 80 % викупної суми, а неповного - 75 %. Цей кредит переважно отримували поміщики, а селяни були змушені протягом 49 років погашати його, виплачуючи щорічно в казну 6 % викупної суми. З переходом на викуп селянин вносив до каси повітової скарбниці додаткову плату, що становила різницю між викупною сумою та кредитом у розмірі 20 % у разі викупу всього наділу і 25 % у разі викупу частини його. Це було справжнє грабіжництво, оскільки, наприклад, на Лівобережжі викупні платежі перевищували дореформені ціни у 1,5, 2 і 2,5 раза, а на Правобережжі перевищення становило понад 25 %.

Після проведення реформи 220 тис. селян України залишалися безземельними, майже 100 тис. отримали наділ до однієї десятини і 1600 тис. - від однієї до трьох десятин. Загалом майже 94 % селянських господарств після реформи мали наділи до п'яти десятин, що було значно нижче від норми, необхідної для ведення господарства. Поміщики зосередили у своїх руках 4567 тис. десятин землі, а селяни - лише 1693 тис.

Отже, в процесі реформи поміщики фактично прив'язали виробника до наділу, створивши умови, за якими система експлуатації селян ґрунтувалась як на наділенні їх землею, так і на відчуженні від неї внаслідок скорочення наділів.

Реформа 1861 р. ініціювала процес витіснення дворянського землеволодіння буржуазним. Дворянська земля переходила у власність купців, заможних селян і представників інших станів. Одночасно відбувався посилений процес товаризації поміщицьких і заможних селянських господарств, чіткішою стала спеціалізація окремих районів України, що виробляли продукти на ринок. Наприклад, на Правобережжі зросли посіви цукрових буряків, на Лівобережжі - картоплі і т. д.

Чимраз інтенсивніше використовували найману працю та машини. Наприкінці XIX ст. у капіталізованих поміщицьких і заможних господарствах застосовувалася праця 425 тис. постійних сільськогосподарських робітників. Разом із строковими і поденниками у сільському господарстві було зайнято 1,5-1,8 млн найманих робітників.

У другій половині XIX ст. істотні зміни відбулися в землекористуванні, зокрема в 60-х роках активізувалася оренда землі. Інтенсивніше почала застосовуватися у сільськогосподарському виробництві нова техніка, зросли посівні площі та поліпшилась структура посівів.

Протягом 1860-1887 pp. посівні площі зросли в 1,5 раза за рахунок екстенсивного розвитку господарства і колонізації Півдня України. Водночас відбулися істотні зміни у структурі посівів: збільшилася частка посівів пшениці та ячменю, цукрового буряку, картоплі, тютюну.

Наприкінці 70-х років у господарствах України використовувалося майже 700 парових двигунів.

Пореформена Україна стала потужним центром виробництва сільськогосподарської продукції. Частка України в експорті пшениці царської Росії становила 90 %, в Україні збирали 43 % світового врожаю ячменю, 20 % - пшениці та 10 % кукурудзи. Зростала і врожайність. У 1896-1900 рр. у середньому збирали по 88,8 млн четвертин зерна.

Наслідком реформи 1861 р. стало подальше розшарування селянства. До сільської буржуазії належало 448 тис. дворів (5 млн осіб), що зосереджували майже 40 % всіх надільних і приватних земель. Решту 550 тис. дворів (5- 6 млн осіб) становили середняки, які були власниками четвертої частини надільних земель. Розорені селяни працювали на поміщиків, заможних селян і в промисловості. Наприкінці XIX ст. в сільському господарстві України налічувалося майже 1,8 млн найманих працівників. Посилювалися міграційні процеси. Наприклад, до 900 тис. батраків щорічно мігрувало на південь, де створювалися нові ринки робочої сили; заселяли Сибір, Середню Азію, Кавказ. Багато селян виїздило за кордон. Міграційні процеси серед українців були спричинені нестерпним соціально-економічним і політичним гнітом, що панував у період утвердження в Україні ринкових відносин; малоземеллям і повним обезземеленням селянства; демографічним фактором, коли кількість населення збільшилася з 13,4 у 1863 р. до 23,4 млн осіб у 1897 р. На Нижнє Поволжя переїхало з України до 400 тис. осіб; на Кавказ - до 1 млн 300 тис. осіб; у Середню Азію і Казахстан - до 100 тис. осіб; в Сибір і на Далекий Схід - 225 тис. осіб. У 1914 р. на Далекому Сході проживало вже 2 млн осіб.

Після реформи 1861 р. виникла потреба пристосувати самодержавство до нових умов соціально-економічного розвитку. Зокрема, необхідна була місцева адміністрація. Царський уряд 1864 р. провів земську реформу, суть якої звелася до того, що уряд дозволяв громадам обирати на повітовому та губернському рівнях своїх представників для нагляду за освітою, охороною здоров'я, утриманням шляхів, збором статистичних даних тощо. Для фінансування цих служб місцевим комітетам або земствам надавалося право обкладати селян і населення в цілому податками, оскільки уряд коштів не мав. За царським положенням на території Лівобережної та Південної України було створено 6 губернських і понад 60 повітових земських управ. На Правобережжі ці установи з'явилися у 1911 р.

Дворяни в Україні становили понад 75 % усіх членів земства, селяни - приблизно 10 %. Земства були лояльними і чутливими до культурних проблем українців, що сприяло відродженню культури.

Потребувала вдосконалення і система судочинства. Судова реформа 1864 р. замість закритого станового суду запровадила непідлеглий царській адміністрації публічний суд. Судочинство відбувалося з участю представників обвинувачення й захисту, вершилося обраними населенням присяжними засідателями й суддею. Для вирішення дрібних справ було створено інститут мирових суддів, що обиралися на трирічний термін зборами земських гласних або призначалися урядом. Фактично це унеможливило втручання царських чиновників. З'явилася нова група фахівців - адвокати.

Реформа освіти відкрила для нижчих верств населення ширший доступ до навчання. У1864 р. було запроваджено єдину систему початкових шкіл, створено класичні й реальні чоловічі та жіночі гімназії, де за плату могла вчитися молодь усіх станів. Ця реформа вдосконалила і програму навчання, надавши університетам більшої автономії.