Розділ «13. Економічний, політичний і культурний розвиток України в другій половині XIX ст.»

Згідно з військовою реформою в 1864 р. територію держави поділили на 10 військових округів, три з них - Одеський, Київський і Харківський - були в Україні. Готували необхідні кадри військові гімназії та училища. У 1874 р. було введено зміни до правил військової служби, за якими військова повинність поширювалася на всі верстви населення. Тривалість служби скорочувалася з 25 до 6 років, запроваджувалися правила звільнення від військової служби.

Незважаючи на те, що реформу щодо скасування кріпацтва було проведено в інтересах дворянства, вона дала кріпакам особисту свободу, сприяла розвиткові земської системи місцевого самоврядування, а особливо - закладенню основ капіталістичного ладу.

13.2. Зародження капіталізму в Україні

Реформи 60-х років прискорювали розпад натуральних господарств і створювали ринок збуту для капіталістичного виробництва. Фабрично-заводська промисловість поглинала дрібнотоварне і мануфактурне виробництво.

Початок капіталістичної індустріалізації характеризувався прямим втручанням держави в економіку, зокрема у формі фінансування залізничного будівництва, прямої підтримки галузей, що мали загальноросійське значення (металургія" машинобудування). Прискорене залізничне будівництво у 70 - 80-ті роки сприяло розширенню внутрішнього ринку для фабричної промисловості, розвиткові нових галузей: рейкопрокатного виробництва, транспортного машинобудування та ін.

У 60-х - на початку 80-х років змінилася структура промисловості. Поміщицька промисловість (гуральна, сукняна та ін.) занепала, натомість зросла частка добувної промисловості (кам'яне вугілля), металургії, машинобудування. Інтенсивно розвивалися залізничне будівництво, річкове та морське пароплавство.

Швидкими темпами зростали металообробна та машинобудівна промисловість у Херсонській, Харківській, Катеринославській і Київській губерніях. Потужними підприємствами були Луганський казенний завод, "Арсенал* у Києві, завод Бобринських у Смілі, завод Яхненків і Симиренка в Городищі, завод Російського товариства пароплавства і торгівлі в Одесі. Серед підприємців були і справжні патріоти. Зокрема граф О. Бобринський, який тільки на утримання лікарні в м. Смілі щороку виділяв 10 тис. крб сріблом. Він засновник першої в Російській імперії залізниці, яка з'єднала Петербург із Царським Селом, пертого в Україні цукрового заводу. Завдяки Бобринському Київ став "цукровою столицею світу". Підприємець збудував залізницю, яка з'єднала Київ із Балтою. Меценатами і громадськими діячами були сім'ї Терещенків і Симиренків.

Терещенки - українські промисловці, землевласники та меценати середини XIX - початку XX ст. Походили з козаків м. Глухова (нині Сумської області). Прославилися глава родини Артем Якович (?-1873), його сини Микола (1819-1903) та Федір (1832-1893). Родина Терещенків посідала провідні місця у торгівлі хлібом, цукром та худобою, у цукровому, гуральному, суконному виробництві, лісообробці, інших галузях. їй належало понад 200 тис. десятин землі (з них 70 тис. на Київщині). У 1872 р. Tepeщенкам було присвоєно дворянське звання. Вони стали одними з фундаторів цукрового (1887), рафінадного (1903) синдикатів та Всеросійського товариства цукрозаводчиків (1897). Михайло Іванович Терещенко (1886-1956) обирався до IV Державної Думи (1912), після Лютневої революції 1917 р. був міністром фінансів, а згодом - міністром закордонних справ. На благодійні справи родина Терещенків витратила понад 5 млн крб. їхнє художнє зібрання картин стало основою Київського музею російського мистецтва та інших музеїв столиці. Більшість Терещенків поховано в церкві Трьох Анастасій у Глухові.

Симиренки - відомий український рід. Перші вірогідні відомості є про Степана, який понад 20 років був козаком на Січі, а згодом чумакував. Помер наприкінці XVIII ст. Його син Федір (1780-1867) у спілці зі своїм тестем Яхненком орендував, а згодом будував млини над р. Вільшанкою і став одним із перших українських цукрозаводчиків. Сини Федора Платон (1821-1863) і Василь (1831-1915) були відомими технологами, промисловцями, меценатами і благодійниками української культури і духовності. Платон захоплювався ще й садівництвом (назва одного з найкращих сортів українських яблук пов'язана із його ім'ям). Син Платона Левко (1855-1920) і син Левка Володимир (1891-1943) були визначними помологами, засновниками раціонального садівництва в Україні та Росії.

Наприкінці 60-х років почався бурхливий розвиток промисловості Донбасу. Добування вугілля зросло з 6 млн пудів у 1868 р. до 250 млн у середині 90-х років XIX ст., тобто більше ніж у 40 разів. У середині 80-х років основним районом добування руди стало Криворіжжя. Видобуток залізної руди зріс із 6,9 млн пудів 1885 р. до 66,7 млн пудів 1895 р.

В Україні 1869 р. діяло 3712 фабрик і заводів, а 1900 р. - 5301 промислове підприємство.

Зростання протягом 80-х - початку 90-х років капіталістичної машинобудівної промисловості є характерною ознакою промислового перевороту в Україні. У середині 90-х років діяло вже 109 заводів (79 з яких збудовано саме в ці роки). Значна частина з них була великими підприємствами. На початку 90-х років в Україні зосереджувалося майже 32 % всіх машинобудівних заводів Російської імперії, котрі давали приблизно 16 % загальноросійської продукції машинобудування. Україна стала основним районом сільськогосподарського машинобудування. Найбільшими його центрами були Харків, Катеринослав, Київ, Одеса, Олександрівськ.

Важливу роль у зміцненні зв'язків між окремими економічними районами відігравав водний транспорт. Головною водною артерією був Дніпро. Річками України курсували 220 пароплавів; ще понад 200 було приписано до портів Азовського і Чорного морів.

У середині 90-х років в Україні сформувалися промислові райони всеросійського значення: Правобережжя - з розвинутими цукровою та іншими галузями харчової промисловості, машинобудуванням; Криворізько-Придніпровський район - з розвинутими залізорудною і марганцевою промисловістю, металургією та машинобудуванням; Донбас - із розвинутими вугільною, металургійною та хімічною промисловістю; Харківський район - із машинобудуванням, цукровою промисловістю; Одесько-Миколаївський район - із машино- і суднобудуванням, харчовою промисловістю. В обробній промисловості України налічувалося понад 34 тис. підприємств, які стали основою капіталістичної машинної індустрії.

Товарний характер сільськогосподарського виробництва визначив подальший розвиток і технічне переоснащення підприємств легкої та харчової промисловості. Внаслідок цього в Україні у середині 90-х років XIX ст. за рахунок технічного вдосконалення зменшилася кількість цукрових заводів із 247 до 153. Натомість кількість робітників зросла з 38 тис. до 78 тис, а виробництво цукру збільшилося в 14 разів і становило понад 23 млн пудів (85 % загальноросійського виробництва).

Розбудовувалися міста Київ і Харків, Одеса і Катеринослав (нині - Дніпропетровськ) стали великими промисловими центрами. Однак у 1900 р. лише 13 % населення України проживало у містах (у Росії - 15 %).

Ознакою прискорення економічного розвитку стала й поява робітничого класу. 1897 р. в Україні було майже 425 тис. промислових робітників, причому половина з них працювала у важкій промисловості Катеринославської губернії. Наприкінці XIX ст. робітники становили 13,6 % населення. У центральних районах України робітничий клас невпинно зростав за рахунок розореного селянства. 1897 р. налічувалося 1,48 млн промислових і 1,8 млн сільськогосподарських робітників. Розширювалась і галузева структура робітничого класу. Робітників цукрової промисловості налічувалося майже 80 тис, металістів і машинобудівників - 23 тис.

У Західній Україні теж розвивалася фабрично-заводська промисловість. Зріс видобуток нафти. Більшість із 869 підприємств, що діяли в Східній Галичині, були дрібними. А загалом цей регіон залишався хліборобським.

Зростав і клас буржуазії, зокрема промислової, яка витісняла представників торговельного капіталу, які все ж займали провідне місце. Характерним для української буржуазії був її багатонаціональний склад. Так, торгові й кредитні операції в Україні здійснювали: 63,7 % євреїв, 16,2 % росіян (2,8 млн із населення України), 13,43 % українців, яких у підросійській Україні мешкало більше 17 млн.

Умови існування селян і робітників під час утвердження капіталістичних відносин в Україні були тяжкими, про що свідчить активізація класової боротьби. За неповними даними протягом 1890-1900 рр. в Україні відбулося 152 заворушення селян. Протягом 60-70-х років у 72 найбільших виступах взяло участь понад 40 тис. робітників. У 80-90-ті роки в Україні відбулося вже понад 80 страйків і заворушень, у яких взяло участь майже 62 тис. робітників.