Розділ «13. Економічний, політичний і культурний розвиток України в другій половині XIX ст.»

На землях Галичини з середини XIX ст. визвольний рух потрапив під вплив "москвофільвого" суспільно-політичного угруповання, яке пропагувало ідеї єдиної неподільної Росії та заявляло, що українців не існує. Лідери "москвофілів" намагалися пропагувати свої погляди і думки в газеті "Слово" та журналах "Галичанин" і "Лада". Під впливом "москвофілів" у Східній Галичині виникли культурно-освітні товариства - Ставропігійський інститут, "Галицько-руська матиця", " Народний дім ", Товариство ім. М. Качковського, періодичні видання - газета "Слово", журнали "Галичанин", "Страхопуд", "Лада". У 1870-1885 рр. орієнтувалося на Росію політичне товариство "Руська рада". "Москвофіли" мали власні товариства - "Народная рада", "Общество русеких студентов Карпат" та ін.

Представники передової української інтелігенції - "народовці", ідеологами яких були В. Барвінський, А. Вахнянин, О. Огоновський, котрих підтримували по той бік кордону В. Антонович, Марко Вовчок, П. Куліш, І. Нечуй-Левицький та ін., прагнули до національного відродження і не знаходили підтримки "москвофілів". Щоб протистояти полонізації, у грудні 1868 року "народовці" заснували у Львові культурницьке товариство "Просвіта", у 1873 р. - Літературне товариство ім. Т. Шевченка. На базі цього товариства у 1892 р. було створено Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ). Вони пропагували історичні знання в народі, видавали твори українських письменників, створили мережу бібліотек, читалень, музичних і хорових колективів тощо. Зокрема, товариство "Просвіта", яке налічувало наприкінці XIX ст. майже 800 осіб, мало в Галичині 19 філій, видавало шкільні підручники, популярні брошури, газети "Читальня" та "Письмо з "Просвіти"", літературно-наукові альманахи, "Народний календар". У товаристві та його філіях влаштовували літературні вечори, театральні вистави, читали лекції в історії, літератури, філософії, економіки. Завдяки "Просвіті" було відкрито у 1871 р. першу сільську читальню в Микулинцях. Наприкінці століття таких читалень у краї було 816. Активну участь у діяльності товариства брали вчителі, селяни, робітники, священики, міщани, І. Франко. "Просвіту" високо цінували Леся Українка, М. Коцюбинський, Б. Грінченко, Ю. Федькович, В. Стефаник. За прикладом "Просвіти" 1869 р. в Чернівцях було засновано культурно-освітнє товариство "Руська бесіда".

Першим НТШ очолив відомий історик Ю. Целевич, згодом - О. Барвінський, М. Гру шевський та ін. Товариство мало три секції: філологічну, історико-філософську, природничо-лікарську. При них діяли наукові та три організаційні комісії: друкарська, книгарняна та бібліотечна. НТШ мало і свій музей. Очолюючи історико-філософську секцію з 1894 р., М. Грушевський 1898 р. почав видавати 10-томну монографію "Історія України-Руси". У секції працювали відомі історики С. Томахпівський, О. Терлець-кий, І. Крип'якевич, І. Кревецький. У керівництві філологічної секції та етнографічної комісії брали участь І. Франко та В. Гнатюк. НТШ видало "Записки Наукового товариства ім. Т. Шевченка" (з 1892 по 1939 рік вийшло 155 томів), "Хроніку", збірники матеріалів, статей тощо, а також твори багатьох українських авторів.

Під впливом "народовців" зародився радикальний напрям у визвольному русі, очолений І. Франком, М. Пав-ликом, О. Терлецьким, які обстоювали передусім інтереси селянства. У 1885 р. "народовці" сформували свою першу політичну організацію - Народну раду, що виступала за національний розвиток. Ці ідеї підхопила Русько-українська радикальна партія (1890) (засновники І. Франко, М. Павлик, С. Данилович, Є. Левицький), яка прагнула до згуртування всіх демократичних сил. Цьому істотно сприяв журнал "Народ" під керівництвом І. Франка і за участю М. Драгоманова, Лесі Українки, П. Грабовського, А. Кримського.

Крім Русько-української радикальної партії і руху народовців, виникли Українська соціал-демократична партія (1899), Національно-демократична партія (1899) та Християнсько-суспільна партія (після 1896). У 1900 р. рух народовців розпався на Національно-демократичну радикальну і Соціал-демократичну партії.

Отже, у другій половині XIX ст. процес консолідації української нації набув ще більшої сили. Зміцніли суспільно-політичні та культурні зв'язки між східно - і західноукраїнськими землями, дедалі зростала їх роль у національно-культурному і політичному русі.

13.4. Розвиток культурного життя

Українська культура другої половини XIX ст. розвивалася в умовах буржуазних реформ, роз'єднаності українських земель, завершення формування української нації, політизації суспільного життя.

Освіта. Наука. Розвиток капіталістичних відносин передбачав реформу в галузі освіти, яку й було здійснено у 1864 р. Усі типи початкових шкіл дістали назву початкових народних училищ. Чимало народних шкіл відкрили земства. Земські шкільні комітети покривали 85 % шкільного бюджету, сприяли спорудженню нових шкіл, удосконаленню методики викладання: вивчалися не лише історія православ'я, закон Божий, а й історія, математика, географія та інші дисципліни. Прогресивні представники української інтелігенції організовували недільні школи для селян, робітників. У 1859-1862 pp. в Україні їх діяло понад 110. Т. Шевченко написав для школярів "Букварь южнорусский". Викладали в цих школах гуманітарні та природничі дисципліни. Проте за царським указом від 10 червня 1862 року недільні школи було закрито.

Початкові народні училища працювали за єдиним планом і програмою. Тут вивчали закон Божий, чотири дії арифметики. Відкрилися двокласні початкові училища, де викладали історію, географію, малювання тощо. У 1872 р. більшість повітових початкових училищ реорганізували в 6-річні міські училища. Наприкінці XIX ст. кількість початкових шкіл в Україні порівняно з 1856 р. зросла і досягла майже 17 тис. Проте поза школою залишалося понад 70 % дітей. До того ж українці в початкових школах мали вдвічі меншу кількість класів, ніж поляки. Ці диспропорції поглиблювалися в гімназіях та університетах, оскільки польський уряд намагався уповільнити зростання освіченої української еліти.

Основними середньоосвітніми закладами були гімназії. За статутом 1864 р. створювалися повні (семикласні) та неповні (чотирикласні) гімназії. Наприкінці XIX ст. в Україні було 129 гімназій і 19 реальних училищ.

Загалом рівень письменності в Україні був неоднаковим. Якщо серед сільського населення вміли читати й писати до 20 %, то в містах ця цифра сягала 50 %, а серед робітників Києва і Харкова 60 %.

У 70-90-ті роки XIX ст. відкрилися Новоросійський в Одесі (1865) і Чернівецький (1875) університети, Харківський, Київський і Львівський політехнічні інститути та інші вищі навчальні заклади. З'явилося в Україні чимало і ремісничих, нижчих промислових, комерційних, технічних, сільськогосподарських та інших училищ, а також учительських семінарій. У 70-90-ті роки відкривалися вищі спеціальні навчальні заклади: Ніжинський історико-філологічний інститут, створений на базі місцевого ліцею, Харківський ветеринарний інститут, Південноросійський технологічний інститут у Харкові, Вище гірниче училище в Катеринославі, Київський політехнічний інститут.

На західноукраїнських землях за реформою 1869 р. початкові школи було передано у відання світських органів, формально впроваджено обов'язкове навчання всіх дітей віком від 6 до 14 років. Однак матеріальні нестатки не давали змоги відвідувати школи багатьом із них, не вистачало вчителів, приміщень і т. д. Австро-Угорський уряд здійснював політику полонізації (Східна Галичина), мадяризації (Закарпаття), румунізації (Північна Буковина) системи освіти.

У Харківському університеті працювали відомі вчені: математики О. Ляпунов, В. Імшенецький. 40 років читав різні курси математики в Київському університеті М. Ващенко-Захарченко. Математик В. Єрмаков одержав цінні результати з теорій рядів і диференційних рівнянь. До видатних учених належали М. Умов - засновник школи теоретичної фізики, який у Новоросійському університеті провів дослідження хвильових процесів і земного магнетизму, хімік М. Бекетов та математик О. Ляпунов із Харкова, ембріолог А. Ковалевський, І. Мечников, що разом із М. Гамалією заснував 1886 р. в Києві першу в імперії лабораторію з мікробіології. З 1865 по 1890 р. кафедру фізики Київського університету очолював М. Авенаріус - основоположник однієї з перших у Росії та Україні наукових шкіл із молекулярної фізики; в галузі термодинаміки прославився своїми розробками М. Шиллер, який очолював створену вперше в Україні кафедру теоретичної фізики. З 1880 по 1902 р. в Харкові працював М. Пильчиков - один із засновників рентгенографії та рентгенології в Росії.

Вагомий внесок у науку зробили викладачі Київського університету М. Каяндер, Я. Михайленко, М. Бунге та ін.

Бунге Микола Христофорович (1823-1895) - економіст, державний діяч. Народився у київській дворянській родині. Закінчив Київський університет. Протягом 1861-1886 pp. - міністр фінансів, 1887-1895 pp. - голова кабінету міністрів Російської імперії. У1850 р. почав читати лекції у Київському університеті Св. Володимира, а з 1852 р. завідував кафедрою політичної економії і статистики. Неодноразово обіймав посаду ректора університету, керував Київським відділенням Державного банку. Навчав старшого сина Олександра П фінансової справи і політичної економії, читав лекції Миколі П, коли той був спадкоємцем престолу. Був одним з організаторів створення Київської біржі. Будучи міністром фінансів, безпосередньо впливав на біржові справи. При ньому були скасовані викупні платежі (на 12 млн крб ), подушний податок, змінено оброчний, що стимулювало товарне виробництво на селі. Ініціатор та організатор заходів щодо впорядкування грошового обігу та бюджету, введення початків робітничого законодавства, реорганізації системи зовнішньої торгівлі. Автор праць "Теорія кредиту" (1852), "Основи політичної економії" (1870), "Банківські закони та банківська політика" (1874)та ін.

Засновником першої наукової школи в галузі органічної хімії був П. Алексеев, який видав чимало праць, підручників і посібників.

Розвиток геологічної науки тих років пов'язаний з іменами К. Феофілактова і заснованої ним Київської школи геологів, до якої увійшли П. Армашевський, В. Тарасенко, П. Тутковський.

На медичних факультетах університетів України успішно працювали: В. Субботін (експериментальна гігієна), Ю. Шимановський (хірургія), В. Караваев, О. Іванов, О. Ходін (офтальмологія), В. Підвисоцький (фізіологія та бактеріологія).