Розділ «13. Економічний, політичний і культурний розвиток України в другій половині XIX ст.»

Отже, наприкінці XIX ст. капіталістичний спосіб виробництва став домінуючим, що зумовило значні економічні й соціальні зміни: формувалися два нові класи - буржуазія і пролетаріат, зростали великі міста, фабрики і заводи, що застосовували машинну техніку. Україна перетворилася на вугільно-металургійну базу імперії. Усе це позначилося на процесі національного і духовного відродження українського народу.

13.3. Національно-визвольний рух у 60-90-ті роки XIX ст.

Національно-визвольний рух в Україні напередодні та після реформ 60-х років XIX ст. був закономірним наслідком процесів, що відбувалися в соціально-економічному житті.

У 50-ті роки виразником національно-визвольних ідей став Т. Шевченко, творчість якого була близькою передовій громадськості не тільки України, а й Росії, Польщі та інших країн. Вихід 1860 р. нового видання "Кобзаря" вітав журнал "Современник". У1860 р. в цьому журналі було надруковано поему "Наймичка" в перекладі О. Плещеева, поему "Гайдамаки" з приміткою, що "коліївщина" - поняття, подібне до російського "пугачовщина". Зміст поеми, її антикріпосницька спрямованість ставали спільними для багатьох народів.

Похорон Т. Шевченка в Петербурзі перетворився на політичну демонстрацію, супроводжувану палкими промовами. Ще більшого політичного змісту набуло перевезення праху до Канева, під час якого відбувалися громадські панахиди. Могила Т. Шевченка стала місцем паломництва всіх передових людей, осередком пробудження національної свідомості українського народу.

Наприкінці 50-х років у Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові та деяких інших містах виникли напівлегальні суспільно-політичні організації - громади, причому перша з них - у Київському університеті з таємного гуртка "хлопоманів", учасники якого (В. Антонович, Т. Рильський, Ф. Панченко та ін.) пропагували в народі ідеї соціального і національного визволення. В. Антонович дійшов висновку, що український народ має право на своє національне відродження.

Антонович Володимир Боніфатійович (1834-1908) - історик, археолог, етнограф, археограф. Народився ум. Махнівці Бердичівського повіту Київської губернії (нині Житомирської області). Закінчив медичний (1855) та історико-філологічний (1860) факультети Київського університету. У 1863-1880 pp. був головним редактором Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві, з 1878 р. - професор руської історії Київського університету, голова історичного товариства Нестора Літописця (з 1881). Активний учасник українського національно-визвольного руху, один з організаторів Київської громади. Автор праць "Дослідження про козацтво за актами з 1500 по 1648" (1863), "Дослідження про гайдамацтво за актами 1700-1768" (1876) та ін.

Напередодні польського повстання 1863 р. "хлопомани" демонстративно розірвали стосунки з польським суспільством, проголосивши себе українцями, і вступили до "Київської громади", вирішивши зайнятися просвітницькою справою серед селянства. У відповідь на звинувачення поляків у зраді Антонович, нащадок родини спольщеної української шляхти, опублікував свою знамениту "Сповідь", у якій доводив, що дворяни Правобережжя повинні або самовіддано працювати для свого народу, або ж лишитися "ненависними паразитами" і згодом утікати до Польщі. На межі 1860-1861 р. гурток "хлопоманів" припинив існування з ініціативи його учасників. Разом з іншими студентами Київського університету (П. Чубинський, брати Синьогуби, І. Касьяненко, М. Драгоманов) вони утворили нове таємне товариство - "Українську громаду", пропагандистська діяльність якої зосередилася в недільних школах. Товариство засновувало школи, поширювало популярні видання, його учасники читали слухачам "Кобзаря" , проводили лекції. На противагу наступу на українство

"Українська громада" почала розробляти свою ідеологію, встановила зв'язки з петербурзьким центром при редакції "Основи" (у 1861-1862 р. там же виходив український громадсько-політичний і літературно-мистецький журнал "Основа"). Журнал, редагований В. Бєлозерським, М. Костомаровим, П. Кулішем, вітав селянську реформу, висловлював надію на інші реформи, закликав інтелігенцію активізувати культурно-освітню діяльність.

Українська інтелігенція Чернігова, Полтави, Харкова та Одеси також заснувала свої громади, розширюючи мережу недільних шкіл і довівши їх число майже до сотні. Члени громади вивчали історію, філософію, етнографію, філологію. Вони дотримувалися звичаїв простих українських селян, спілкувалися з ними, пропагували звичаї та історію козацтва. Ця течія, яка поєднувала в собі ідеї народництва та ідеалізму, стала відомою під назвою "українофільство".

Частина російської преси ("Вестник Юго-Западной России", "Киевлянин", "Московские ведомости") розпочала пропагандистську кампанію проти українофілів, вбачаючи в них загрозу існуючому ладові. У відповідь Антонович і 20 членів "Київської громади" опублікували відкритого листа, в якому наголошували, що мають на меті тільки освітню діяльність. Однак наслідком усіх цих подій був сумнозвісний указ міністра внутрішніх справ П. Валуєва, а точніше - його таємний циркуляр у листі до міністра народної освіти в липні 1863 року про заборону українських наукових, релігійних і педагогічних публікацій. Друкувати українською мовою дозволялося лише художні твори. Того ж року розпорядженням царя категорично заборонялося видання українською мовою книг "навчальних і взагалі призначених для початкового читання народу", тобто остаточно матеріалізовано вислів Валуєва, що "ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і бути не може". "Українську громаду" було розпущено, вихід "Основи" припинено, а деяких представників української інтелігенції вислано.

На початку 70-х років XIX ст. в Києві виник очолений В. Антоновичем культурно-просвітницький гурток "Стара громада". До нього входили М. Зібер, М. Драгоманов, П. Житецький, О. Кониський, М. Старицький, П. Чубинський. Члени цього гуртка брали участь у роботі органів місцевого самоврядування, зокрема земств, наукових товариств. Ця діяльність розширилась із заснуванням у 1873 р. в Києві відділення Російського географічного товариства. У 1875 р. "Стара громада" перетворила російську газету "Киевский телеграф" на орган, що висвітлював події в Україні.

Південно-Західний відділ Російського географічного товариства у Києві дав змогу громадівцям видавати архівні матеріали, заснувати музей та бібліотеку, збирати українські документи, організувати демографічне та соціально-економічне обстеження населення Києва і Південно-Західного краю (тобто Правобережної України). 1874 р. в Києві було проведено 3-й Всеросійський археологічний з'їзд.

За свідченням С. Подолинського - провідного громадівця, видатного мислителя-соціолога, українофіли чи не всі були "соціальними демократами".

Подолинський Сергій Андрійович (1850-1891) - громадський діяч, учений. Родом з Черкащини. Освіту здобув в Київському (1871) та Бреславському університетах. У1876 р. захистив дисертацію з медицини. У 70-ті роки брав участь у громадівському та народницькому русі. У Женеві разом з М. Драгомановим і М. Павликом організував видання журналу "Громада" та своїх праць "Про багатство та бідність", "Ремесла і фабрики на Україні" та ін. Розробив оригінальну теорію "громадського соціалізму" на основі національних традицій українського народу.

Поїздка М. Драгоманова до Галичини дала змогу громадівцям встановити постійні контакти зі своїми однодумцями. Відомий галицький демократ О. Терлецький сприяв друкові за кордоном українською мовою науково-популярних праць Подолинського "Парова машина", "Про багатство і бідність" та ін. Проте царизм завдав нового удару культурно-просвітницькій діяльності: Емський указ 1876 р. Олександра II забороняв публікувати українські книжки, користуватися українською мовою на сцені. Припинялося субсидування галицької проросійської газети "Слово". Було розігнано відділ Російського географічного товариства, багато громадівців потрапили на заслання або виїхали за кордон, де продовжували свою діяльність. Зокрема, в Женеві Драгоманов організував видання збірника "Громада" українською мовою.

Діяльність українських громад пожвавилася на початку 80-х років і посилилася з виходом у світ журналу "Киевская старина", що об'єднав навколо себе учасників "Старої громади". Драгоманов розірвав із нею зв'язки через захоплення соціалістичними ідеями.

Драгоманов Михайло Петрович (1841-1895) - публіцист, історик, літературознавець, фольклорист, філософ, суспільно-політичний діяч, автор понад 2 тис. творів. Вчився в Київському університеті, де згодом став приват-доцентом (1864), а з 1873 р. штатним доцентом. Очолював ліве крило Київської громади. Внаслідок антиукраїнських репресій у 1875 р. звільнений з університету. 1876 р. емігрував за кордон. У Женеві відкрив вільну українську друкарню, де видавав перший український політичний журнал "Громада" (1878-1882). Разом з С. Подолинським і М. Павликом заснував "Женевський гурток" - зародок українського соціалізму. Через розрив з Київською громадою (1886) був позбавлений фінансової підтримки й у 1889 р. став професором кафедри загальної історії Софійського університету. Останні роки життя провів у Болгарії.

Активізації суспільно-політичного життя сприяла і підпільна організація "Братство тарасівців", створена харківськими студентами, шанувальниками творчості Т. Шевченка. Метою "тарасівців" була боротьба за національне відродження. Такі гуртки виникли в Києві, Одесі, Полтаві, Чернігові, інших містах. У статуті організації були сформульовані вимоги цілковитої автономії для всіх народів Росії, а українську молодь закликали до боротьби за національну волю. У 1893 р. організація була розгромлена поліцією.

На основі колишніх громад у 1897 р. було засновано загальну українську організацію, яка об'єднала культурно-просвітницькі організації ліберальної інтелігенції і зробила вагомий вклад у національне і духовне відродження українського народу.