Розділ «13. Економічний, політичний і культурний розвиток України в другій половині XIX ст.»

На західноукраїнських землях в царині природничих наук відзначилися математики В. Левицький, М. Зарицький, хіміки Б. Радзішевський, Б. Ліннеман, геологи Ф. Ціркель, Ю. Токарський та ін.

Розвивались і гуманітарні науки. Серед істориків плідно працювали В. Антонович, М. Гру шевський. Вагомими були внески М. Костомарова ("Гетьманство Виговського", "Руїна", "Мазепа" та ін.), О. Лазаревського (праці, присвячені історії Лівобережної України XVII-XVIII ст.), В. Іконникова ("Опыт русской историографии"), О. Єфименко ("История украинского народа", "Турбаевская катастрофа" та ін.), Д. Баталія ("Опыт истории Харьковского университета" та ін.), О. Левицького ("Очерки народной жизни в Малороссии во второй половине XVII ст.").

Помітний слід в економічній науці залишили статистичні видання земств України та всесвітньо відомий економіст М. Туган-Барановський.

Навіть за умов переслідування української мови (Валуєвський циркуляр 1863 і Емський указ 1876) українське мовознавство досягло нових успіхів. Серед його дослідників слід назвати П. Житецького, О. Потебню, Ф. Міщенка, М. Петрова, І. Франка, П. Чубинського, В. Грінченка та ін.

Відомими вченими-філологами були М. Дашкевич (західноєвропейська, російська та українська літератури), Ф. Міщенко (класична філологія) та ін.

Література. Мистецтво. Архітектура.

На розвиток літератури цього періоду найбільше вплинув великий художник слова І. Франко.

Франко Іван Якович (1856-1916) - український письменник, учений, громадський діяч. Народився в с. Нагуєвичах на Львівщині в родині селянина. У 1875 р. закінчив гімназію у м. Дрогобичі, навчався у Львівському,

Чернівецькому та Віденському університетах. З 1894 р. очолював філологічну секцію, з 1898 р. також етнографічну комісію Наукового товариства ім. Т. Шевченка, редагував "Літературно-науковий вісник". Стояв біля витоків Української радикальної партії. Поет-новатор Франко почав друкуватися з середини 70-х років (збірка "З вершин і низин", "Зів'яле листя", поема "Іван Вишенський" та ін.). У його творчому доробку понад 100 творів малої форми та повістей і романів: "Борислав сміється", "Захар Беркут", драми "Учитель", "Украдене щастя" та ін., серед численних наукових праць - 5-томне видання "Апокрифів і легенд з українських рукописів" (1896-1910). У бориславському циклі ("Ріпник", "На роботі", "Борислав сміється" та ін.) письменник відтворив складну і суперечливу дійсність.

Поряд із Франком плідно працювала ціла група його однодумців - М. Павлик, Н. Кобринська, С. Ковалів, Т. Бордуляк, Є. Ярошинська та ін.

Видатними українськими письменниками були В. Стефаник та О. Кобилянська, які реалістично зображали народне життя. Демократичний напрям в українській літературі репрезентувала письменниця Марко Вовчок (М. Вілінська), яка в збірці "Народні оповідання" засуджувала кріпосницький лад. Характерним прикладом відходу від орієнтованої на селянське життя творчості був доробок В. Винниченка. У своїх ранніх творах ("Голота", "Краса і сила") він зобразив усі колізії життя мешканців провінційних містечок, відмирання сільських звичаїв і занепад моралі. Вагомий внесок у розвиток української літератури тієї складної доби зробили письменники І. Нечуй--Левицький, П. Куліш ("Чорна рада"), М. Коцюбинський, творчість якого розпочалася в 90-ті роки у ранніх творах "Для загального добра", "Дорогою ціною" показав життя простих трудівників, пробудження в них почуття людської гідності.

Нечуй-Левицький Іван Семенович (спр. прізвище Левицький; 1838-1918) - письменник. Народився в сім'ї священика у м. Стеблеві на Черкащині. У 1865 р. закінчив Київську духовну академію. З 1865 по 1885 р. викладав у Полтавській духовній семінарії та гімназіях різних міст. Широко відомі повісті Нечуя-Левицького "Микола Джеря" (1878), "Кайдашева сім'я" (1879) та ін. Автор історичних творів "Запорожці" (1873), "Гетьман Іван Виговський" (1899) та ін., а також науково-популярних праць: "Унія і Петро Могила..." (1875), "Український гетьман Богдан Хмельницький" (1878), "Історія Русі" (1879). Історичній темі присвячена драма "Маруся Богуславка" (1875). Все життя боровся за чистоту української мови. На цій основі мав суперечки з М. Грушевським. Помер від дистрофії.

Помітним явищем у літературному житті тих років стала творчість О. Кониського, О. Пчілки, Д. Мордовця, західноукраїнських - Ю. Федьковича, С. Воробкевича та ін.

Значним був творчий доробок драматургії. Твори М. Старицького ("Тарас Бульба", "За двома зайцями"), М. Кропивницького ("Доки сонце зійде, роса очі виїсть", "Глитай, або ж Павук" та ін. - усього 40 п'єс), І. Карпенка-Карого (Тобілевича) ("Бурлака", "Сто тисяч", "Хазяїн", "Мартин Бору ля" ) стали основою українського реалістичного театру.

Старицький Михайло Петрович (1840-1904) - письменник, драматург, культурно-громадський і театральний діяч. Народився в с. Кліщинцях на Черкащині в поміщицькій сім'ї. Рано осиротів і виховувався в сім'ї В. Лисенка - батька славетного композитора. Вчився у Харківському та Київському університетах (1858-1866). З 1867 р. в Києві займався літературною, громадською, видавничою й театральною діяльністю. Автор п'єс "Не судилось" (1881), "Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці" (1892), "Доля" (1893), "За двома зайцями" (1883), "Маруся Богуславка" (1897), "Оборона Буші" (1899) та ін. З 1883 р. (разом з М. Кропивницьким) очолював першу українську професійну трупу, у 1885-1891 pp. - театральне товариство, що виокремилося з цієї трупи. Протягом 1892-1896 pp. очолює дирекцію трупи М. Садовського.

Автор прозових творів: повістей, роману-хроніки "Богдан Хмельницький" (1894-1897), "Руїна". П'єса Старицького "За двома зайцями" за радянських часів з великими труднощами пробилася на екран.

Попри фактичну заборону розвивався український театр. У 1864 p. у Львові почала діяльність перша в Галичині українська професійна трупа - народний театр "Руська бесіда" на чолі з О. Бачинським. У1882 p. М. Кропивниць-кий створив у Єлисаветграді першу в Лівобережній Україні українську професійну трупу за участю М. Заньковецької, І. Бурлаки, М. Садовського, Н. Жаркової, А. Максимовича та ін. У 1883 р. її директором став М. Старицький, а М. Кропивницький залишився режисером і актором. Трупа поповнилася талановитими акторами (М. Садовська-Барілотті, Г. Затиркевич-Карпинська, П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий, В. Грицай, Ю. Косиненко таін.).

Безпосередню підготовку музичних і вокальних сил здійснював М. Лисенко. У 1885 р. трупа, яка налічувала майже 100 акторів, поділилася на дві - під керівництвом М. Кропивницького і під керівництвом М. Старицького.

Наприкінці XIX ст. виникли трупи М. Садовського, П. Саксаганського та І. Карпенка-Карого.

Цілою епохою в музичному житті стала музика М. Лисенка, який обробив понад 600 зразків українського музичного фольклору. Він написав музику до п'єси І. Котляревського "Наталка Полтавка", є автором музичних народних драм "Тарас Бульба", "Різдвяна ніч", "Утоплена" та іншої класичної музики, великого циклу "Музика до Кобзаря" Т. Шевченка, який охоплює майже 80 творів. На високий рівень підніс Лисенко й інструментальну музику. Він є автором симфонічної фантазії"Козак-шумка", "Фантазії" та "Елегійного капричіо" для скрипки і фортепіано. Теоретичні праці Лисенка заклали основи національної музичної фольклористики.