Розділ «7.2. Суперечка та її теоретико-ігрова модель»

2. У логічному аспекті учасник суперечки здійснює пошук і відбір аргументів та контраргументів, найбільш доказових і переконливих для конкретної аудиторії.

Суб'єктивні засоби переконання інших учасників суперечки називають тактичними прийомами. їх поділяють на коректні й некоректні. До перших належать тактичні хитрощі, за допомогою яких можна відстояти власну думку з власного питання, переконати співучасників, змусити їх погодитися зі своїм поглядом, зокрема: прийом наступу ("Кращий захист - це наступ"); спростування тези опонента (противника) наведеними ним аргументами; перекладання "тягаря" доведення тези опонентові, знаходження несподіваного для нього висновку та ін.

До некоректних прийомів належать тактичні хитрощі, за допомогою яких один з учасників суперечки намагається ввести в оману тих, з ким він сперечається, подає хибне положення за істинне, приховує правду, дезінформує опонентів. Сукупність таких прийомів називають софістикою. Феномен софістики як властивість суперечки осмислювали вже давньогрецькі філософи. Наприклад, Арістотель, аналізуючи софістику, зазначав, що у суперечці софісти мають такі наміри: "по-перше, створити видимість того, що вони спростовують; по-друге, показати, що співрозмовник каже неправду; по-третє, змусити його до того, що не узгоджується зі загальноприйнятим; по-четверте, змусити розмовляти неправильно, як чужинець; зрештою, змусити його говорити часто одне і те саме.

У контексті суперечки софістика - міркування людей, котрі хибність завуальовують під істину, поверховість міркувань - під глибину, "уявну мудрість" - під справжню мудрість. Це сукупність софістичних прийомів, розроблених і використаних певними суб'єктами з метою омани інших учасників суперечки. Кожен окремий софізм, побудований пропонентом або опонентом, з погляду логіки, - це хибне міркування, в якому навмисно порушено закон логіки, внаслідок чого виникає логічна помилка. Отже, логічні помилки, якщо їх допускають учасники суперечки навмисно, класифікуються як софістичні прийоми.

Софістика, створюючи "уявну мудрість", може справити великий ефект на учасників суперечки. Про це писав французький філософ Д. Дідро. "Хіба не може будь-який софізм вразити мене сильніше, ніж серйозний доказ?"

З погляду теоретико-ігрової семантики, софістика - гра розуму зі словами (надання їм різних смислів, інверсії, тропи тощо). У дискурсі софістика - не пошук істини, а мовна гра, в якої слово має свою самоцінність. Найпоширенішими в сучасних суперечках є софістичні прийоми, що використовують окремі суб'єкти - - "підміна поняття", "спотворення змісту поняття", "підміна тези" (про це - див. далі).

Застосування законів логіки в суперечках

Успішність суперечки та її ефективність багато в чому визначається тим, як суб'єкти, що сперечаються, застосовують закони логіки у власних міркуваннях. Дотримання законів логіки дає змогу бути логічним, тобто послідовним, не суперечити самому собі, висловлювати думки точно, зрозуміло, однозначно, вміти доходити висновків із своїх і чужих тверджень, доводити тези на підставі істинних аргументів.

Опираючись на закон тотожності, всі учасники суперечки повинні чітко визначити й сформулювати тему дискусії чи полеміки (предмет обговорення), встановити певну спільність позицій різних сторін. Правила логіки, викликані стосовно тези в темі "Доведення та спростування" (див. 3.5), визначають, як правильно формулювати тезу. Беручи до уваги ці правила, необхідно точно і чітко встановити предмет обговорення, правильність формулювання та розгляду питань і проблем, не підмінювати тему та проблему, не аналізувати наступне питання, не обговоривши попереднього. Порушуючи вимоги закону тотожності, учасники суперечки втрачають предмет обговорення, і вона стає безпредметною (логомахія).

Якщо учасники суперечки "забувають" (навмисно чи ненавмисно) предмет обговорення і намагаються образити, принизити суперника, а він робить те саме, то така суперечка перетворюється на сварку - найнижчий рівень суперечки.

Дотримуючись закону несуперечності, треба сформулювати тему дискусії чи полеміки несуперечливо, вміти виявляти суперечності в міркуваннях опонентів або противників і спростовувати їх. У суперечках на певну тему пропонент або опонент висловлюють суперечні (контрадикторні) судження стосовно суджень інших учасників. Це випливає або з різних поглядів на одну проблему, або з різних підходів до її розв'язання, або зі суб'єктивного небажання одного з учасників мати спільну думку з іншими учасниками.

Якщо в суперечці необхідно досягти консенсусу (згоди), щоб прийняти спільне рішення, тоді полярно протилежні (суперечливі) висловлювання нейтралізуються.

Закон виключеного третього застосовують у суперечках як знаряддя критики опонента чи противника тоді, коли опонент або противник намагається сумістити несумісне, тобто суперечливі висловлювання, згоден на компроміс у тих випадках, коли це неможливо. Закон передбачає чіткий вибір однієї з двох взаємосуперечних альтернатив.

Використовуючи закон достатньої підстави, треба, висуваючи певне твердження, обґрунтувати його за допомогою істинних аргументів і тим самим змусити опонента чи противника визнати його. Значення цього закону полягає в тому, що він вимагає від усіх учасників суперечки не бути голослівними, вміти аргументувати власні тези й антитези, логічно обґрунтовувати свої погляди, позиції, не сприймати "на віру" недоведені твердження опонентів або противників.

Недотримання законів логіки в суперечках, небажання шукати переконливі аргументи, незацікавленість деяких її учасників у встановленні істини або досягненні згоди перетворює реальну суперечку на сварку, а іноді навіть на бійку, що часто спостерігаємо в реальному житті.

Вимоги до ведення суперечок

Теоретико-ігрова модель суперечки

Ми вже розглядали логіко-математичну теорію ігор у контексті практичних дій у певних ситуаціях (див. 5.4). Інтерпретуємо теорію ігор у суперечці.

Уже античні філософи виокремили ігровий (спортивний) вид суперечки, в якій головним є не досягнення згоди або колективний пошук істини, не розв'язання певних питань, а намагання перемогти, використовуючи будь-які засоби. Однак античні філософи - люди серйозні, котрі прагнули осягнути істину, сперечалися не заради сперечання або обов'язкової перемоги, а саме задля пошуку істини. Вони виокремили діалектику, назвавши її філософським мистецтвом суперечки: йому треба так само наполегливо вчитися, як і всякому мистецтву.

Якщо спостерігати сучасні суперечки (політичні, парламентські, судові та ін.), то часто вони все більше нагадують гру, яка нічому не зобов'язує її учасників: пограли (тобто поговорили) - і закінчили. Це означає, що учасників уже не цікавить ані істина, ані досягнення згоди, внаслідок чого суперечка постає мовною грою.