РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Вона всіляко приховувала від родичів зміни у своєму статусі. До іншої квартири переїхала — мені там зручніше. Так, усе гаразд, але Ігор дуже заклопотаний, ми з ним бачимось лише на вихідних. Так, і у фонді все гаразд, робота як робота…

— Ігор… Ігор спустить мене зі сходів! Якщо дізнається, що головний борець із привілеями робить винятки для… скажімо, родичів… Добре, що він не дізнався про цю історію з Пашком, а то зателефонував би до ліцею, щоб виганяли! Навмисне, аби підкреслити відсутність будь-яких…

Задзеленчав вхідний дзвоник. І ще раз, довго, вимогливо. Мама здригнулась:

— Хто ще?

У вітальні почувся спершу звук відмикання дверей, потім густий чоловічий голос:

— Доброго дня, райвідділ міліції, перевірка документів. Будь ласка, паспорти…

Хвилин п’ять прокурений дядько у формі звіряв обличчя мами, Сані, Лідки з їхніми фотографіями на документах. Зажадав свідоцтва про народження Яни і Паші, звірив дані про місце навчання, спитав, де перебувають прописані також тут тато і Тимур. Задоволено кивнув, перепросив, попрощався.

— Заколупали, — сказала Яна. — 3 цими перевірками… у нас одна дівка квиточок у трамваї не взяла, так спіймали контролери, відвели у відділок, і вона потім цілий день тротуари підмітала. Іще скаргу в ліцей надряпали…

— Серйозно? — спитала Лідка.

Яна задерла носа:

— Це ви, тьотю Лідо, у своєму фонді сидите і від життя відстали. А от спробуйте в автобус сісти без квитка!

— І правильно, — несподівано агресивно проголосила Саня. — Закрутили гайки, і слава Богу. В минулому циклі в цей час уже не можна було затемна вулицями ходити… А тепер хоч усю ніч гуляй, аби паспорт був при собі.

— Так, усю ніч, — саркастично пробурмотів Паша. — Вовчика з першого поверху на вулиці спіймали в п’ять хвилин на одинадцяту, він із дня народження йшов! Усю ніч просидів у відділку. Іще батьків викликали… не можна, бач, пацанам після десятої! Навіть на п’ять хвилин не можна!

— І правильно, — так само агресивно відгукнулась Саня. — Тому й порядок.

— Ой, — сказала мама, дивлячись на Пашу. — А ти позавчора о пів на одинадцяту прийшов від Оленки…

— Так, — самовдоволено повідомив Лідчин брат. — І в патруль потрапив! Тільки я їх здалеку побачив, а тут тітонька йшла, я й кажу — скажіть, що я з вами… Вона мені свій пакет дала, так ті, з патруля, навіть не спитали! Я тітоньці потім шоколадку подарував…

— Ой, Павлику, — похмуро сказала мама. — Не треба, будь ласка. Досить із мене.

І з мене досить, подумала Лідка.

— Ну, я піду, — вона подивилась на годинника й підвелась. — Зателефоную ввечері, гаразд, ма?

— Ти так рідко заходиш, — сказала мама, дивлячись убік. — І відразу утікаєш…