РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

— У Дитячому культурному фонді при адміністрації Президента, — відгукнулась вона холодно.

Лисий і молодявий перезирнулись.

— Хіба тепер не робочий день? — вкрадливо спитав молодявий. — Хіба працівники адміністрації не зобов’язані дотримуватись розкладу? Ви маєте документ, що виправдовує вашу відсутність на робочому місці?

Лідка розгубилась. Їй уже доводилося потрапляти в подібні ситуації, але далі чарівних слів «адміністрація Президента» справа зазвичай не йшла.

— Я підкоряюсь безпосередньо голові адміністарції панові Рисюку, — сказала вона просто-таки крижаним тоном і відразу пригадала, що з-під патронажу Рисюка її вже місяць як вивели, і її теперішній начальник… хай йому грець, вона навіть не пам’ятає, як його звуть!

Очі молодявого звузились, і, дивлячись у них, Лідка зрозуміла, що весь останній рік він чекав такої миті. Спіймати велике цабе на гарячому, застати за яким-небудь неподобством, на зразок банального прогулу, а потім предметно довести собі і йому, що ні-я-ких привілеїв і послаблень не існує ні для кого. Чим вище ти злетів — тим більша в тебе відповідальність і тим, відповідно, більша калюжа, в яку тебе тицьнуть, як сліпе щеня, винуватим писком.

— Вам доведеться пройти з нами, громадянко Зарудна. Для з’ясування — хто й коли давав вам відгул або лікарняний, і з якої причини, і на якій підставі…

— Ходімо, — сказала вона крізь зуби. — До найближчого телефону. Я зателефоную панові Рисюку, і він видасть вам довідки… обом.

Лисий злякався й готовий був відступити. Молодявий — ні.

«Ми згаяли час… Тепер доведеться форсувати. Нам знадобиться вміння слухати й підкорятися. Уміння бути частиною цілого, а не окремою божевільною істотою. Це виховується поколіннями, але перших успіхів ми досягнемо вже в цьому циклі. Ти побачиш, Лідо. Ти ПОБАЧИШ — кількість жертв буде мізерною, і тоді в наступному циклі в нас уже майже не буде проблем… Ворота для всіх. Із гордо піднятою головою. Чи не про це говорив Зарудний?!»

Вона йшла між ними, як арештантка. Біля входу в зоопарк стояла машина, і в ній уже хтось сидів. Ага, двійко підлітків, яким тепер світять ве-е-еликі неприємності, і похмурий чоловік у капелюсі, з тортом, портфелем і коробкою квітів. Знайшов, де побачення призначати, дурбецало… Іще й даму твою виловлять, і не уникнути розголосу, а що як ти одружений, а що як вона заміжня?!

— Де телефон? — вона роззирнулась.

— У дільниці, — сказав молодявий. Лідка насупила брови; лисий почав непокоїтись.

— Я не поїду з вами в дільницю, — сказала Лідка лагідно.

«Домовлений час буде гранично скорочено. Лише життєво важливі для нового циклу особи, лише Президент, лише адміністрація, лише страхові та силові структури. За правильної організації на це піде хвилин п’ятнадцять, потім починається евакуація людей, організований відступ, а не панічна втеча. Нам знадобиться величезна кількість поводирів, командирів, навчених довести свій загін до Воріт і піти останніми. Треба продумати цілу систему контролю та заохочень… і покарань для тих, хто зрадить свій обов’язок. Це прірва роботи, Лідо, виснажливої й часом неприємної, і на кожному кроці доведеться переконувати, що вона необхідна…»

— Дайте мені можливість зв’язатись із моїм шефом, і він підтвердить моє право перебувати тут під час робочого дня, — сказала Лідка ще м’якіше. — Ні я не хочу неприємностей, ні ви їх не хочете… правда ж?

Телефонний автомат стояв поруч, біля входу, свіжопофарбований, із блискучими червоними боками. Лідка давно його примітила — і молодявий примітив теж.

— Хіба я не маю права зателефонувати? — Лідка нарешті відчула приплив роздратування. Зараз вона поводитиметься, як розлючена пані, — можливо, заверещить. Можливо, зацідить молодявому по пиці. Можливо, після цього її посадять на три доби за хуліганство, і Рисюк і пальцем не поворухне, щоб…

— Давайте телефонуйте, — сказав молодявий крізь зуби.

Кабінка була надто тісною, щоб у ній умістилися двоє. Молодявий лишився зовні, пильно дивлячись крізь мутне скло на Лідчину руку, занесену над диском.