РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

І мене залякали, подумала Лідка злісно. Навіть мене. На роботу, з роботи, суботами — в кіно. В автобусі квиточок, на горілку талончик, хоча чхати я хотіла на цю горілку, я її зроду не пила… Треба вижити в апокаліпсис! Наступної неділі оголосять навчальну тривогу — і побіжу тренуватись, любісінько побіжу, навіть якщо в мене болять ноги і ломить спину, навіть якщо я хочу почитати гарну книжку, навіть якщо в мене призначено побачення… Дресирувати мене, як щура, бо я своєї вигоди не розумію. Ліньки мені тренуватись напередодні мриги, ліньки лазити по дахах і бігати кроси по нерівній місцевості, не кортить годинами стояти під дощем, перед фанерним муляжем Воріт, і під команди цивільника відпрацьовувати «щільне шикування в чотири лінії»…

— Та-ак, — сказав у слухавку Рисюк. Таке знайоме, протяжне, ледь глузливе «та-ак».

— Привіт, — сказала Лідка після крихітної паузи. І додала, спеціально для молодявого контролера: — Вітаю, Ігорю Георгійовичу.

Молодявий потягнувся вперед, ледь не прилипаючи до мутного скла. Лідка ногою прочинила двері, ніби запрошуючи взяти участь у розмові.

— Привіт, — сказав Рисюк без подиву. — Здрастуй, Лідо. Що скажеш?

Голос його металічно відлунював у навушнику, і, відвівши слухавку від вуха, Лідка надавала молодявому можливість чути окремі слова.

— Мені дуже не подобається вся ця витівка, — сказала Лідка стомлено. — Мене бісить кампанія з усеохопного дресирування. Мене нудить від цих… громадських контролерів. До добра це не доведе, пригадай моє слово.

Рисюк помовчав. Лідка боялась, що він покладе слухавку.

— Ти з автомата? — спитав він нарешті.

— Так.

— Щось сталось?

— Ні, — сказала вона повагом. — Поки що нічого не сталось… але ще трошки — й мене знудить від такої реалізації заруднівських ідей.

— Носи з собою картонний пакетик, — серйозно порадив Рисюк. — Як на кораблях під час шторму. Ти щось іще хотіла сказати?

Лідка зітхнула:

— Ні. Я все сказала. Бувай.

— Вітаю.

Вона дочекалась коротких гудків і поклала слухавку. «Арештантська» машина бібікала, вже не вгаваючи.

— Ну, їдьмо, — майже весело сказала Лідка молодявому контролеру. — Розберемося разом… у моїх численних гріхах.

…Домовлений час скоротити до п’ятнадцяти хвилин. Перелік осіб, що підлягають евакуації поза чергою, затверджує особисто Президент. Родичі посадових осіб, що входять до переліку, евакуюються на загальних засадах. Винятки не припускаються. Будучи звільненим від посади, службовець втрачає право на позачергову евакуацію. За дотримання даної постанови відповідає Центральний штаб ЦО й особисто Голова Оборони…

(Указ Президента «Про зміни в Домовленому часі» від 15 травня 17-го року 54-го циклу)