РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Хай дивиться.

«Нам знадобиться армія агітаторів, які щодня вгвинчуватимуться у свідомість законослухняного громадянина з однією метою: пояснити йому, що для його ж добра він має перебувати в загальних лавах. Заради життя його та його дітей. Утілювати цю думку в найрізноманітніші форми, підходити до різних людей із різних боків, творчо, якщо хочеш, обробляти. Бо егоїзм і розпущеність сьогодні обернуться смертями завтра. Розумієш, Лідо?»

Слухавка була неприємно холодною. І в ній жив далекий кволий гудок.

Останньої миті Лідка подумала, що можна зателефонувати й батькові, що обіймає тепер аж ніяк не маленьку посаду в системі страхування. Що можна зателефонувати рисюківському заступнику дядькові Дмитру, його телефон Лідка також знає напам’ять. І що обом доведеться пояснювати, червоніючи, в чому, власне, річ, і що обидва дзвінки виявляться абсолютно безрезультатними…

А де вона має бути під час робочого дня? Де? У своєму фонді? Так, мабуть. Сидіти за неосяжним столом і перекладати пустопорожні папери. За це їй гроші платять, а вона виперлась посеред дня в зоопарк, згрішила, порушила один із тих законів, неухильне виконання яких забезпечить, із рисюківського погляду, апокаліпсис без жертв.

Молодявий наглядач чекав; Лідка готова була покласти слухавку на важіль і сказати йому з величною усмішкою: ох, я передумала. Ви цілковито маєте рацію, я завинила й готова відповідати за законом…

У нього був красивий розріз очей. І високі вилиці. Вродливий чоловік, от тільки жорсткий і підкреслено холодний погляд усе псує. Цікаво, на свою жінку він теж так дивиться? Чи, прийшовши додому і знявши маску вуличного інквізитора, перетворюється просто на гарного хлопця, турботливого чоловіка й батька?

Навряд чи це можливо, подумала Лідка. Такі маски мають властивість приростати. Та й не на всяку фізію ляже така маска…

Він побачив, як змінився її погляд, і занепокоївся:

— Ну? Довго чекати?

Вона зітхнула і тицьнула палець у проріз диска. Пластмасова обручка.

Вона не розмовляла з Рисюком ось уже півтора місяця. Не перекинулась жодним словом. Ідея дзвінка була блефом, вона сподівалась, що молодявий злякається, але останнім часом усі ці громадські контролери зовсім втратили страх; боятися мають усі інші. От як ті підлітки, що сидять зараз у машині: надалі не прогулюватимуть. І той бідолаха з тортом, що склав їм компанію: його тепер довго не потягне на солодке…

Але ж цілком реально, що цей «сигнал» матиме для Лідки найприкріші наслідки. Її «підуть» із фонду, тихо й непомітно, вона давно всім набридла, намуляла очі, а для Рисюка такий хід подій — новий козир у колоду принциповості… що далі? У контролери вона не піде. Отже, чекає на Лідку звичайнісінький учительський стілець у шкільному кабінеті історії (чи в крайньому разі — біології), той самий учительський стілець, на який так часто підкладають шпильки… Утім, тепер уже ні. Тепер на обрії весь час бовваніють дитяча кімната міліції, спецшколи та спецінтернати, а за наявності такої перспективи значно тьмяніє задоволення від підкладеного під учительський зад сюрпризу.

А от чи кохала вона Ігоря хоч три дні з усього їхнього довгого спільного життя? З усього виходить, що таки так, кохала, причому якийсь час навіть ніжно і пристрасно…

І розрив минувся їй важче, ніж вона думала. Набагато важче.

Прикриваючи диск ліктем, вона набрала рисюківський прямий телефон.

«Арештантська» машина бібікнула, кваплячи. Слухавка заквилила довгими гудками.

Я нічого не боюсь, подумала Лідка роздратовано. Якщо хочуть — нехай їх, хай везуть у дільницю, хай пишуть на роботу, в фонд, до дідька, до диявола, в тюрму ж не посадять… мабуть.

Червячок паніки сіпнувся — і затих. Та чого це я, роздратовано подумала Лідка. Яка в’язниця, за що?!

Слухавка квилила.