РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Лідка розвела руками:

— Ну що вдієш… У суботу прийду обов’язково. Ну, бувай?

Паша вийшов проводжати її на сходи. Вона взяла його за комір, притягла до себе:

— Це дуже серйозно. Коли що — не намагайтесь відмазатись моїм іменем, бо вийде навпаки. Показово, навмисне навпаки, щоб довести, що привілеїв немає ні для кого… Якщо Саня попреться з моїм іменем у житлокомітет — зменшать удвічі страховку. Якщо знову вляпаєшся ти… можуть і на облік поставити, показово. Щоб більше не хотілось. Ти мене зрозумів?

Паша стиснув губи. Похмуро кивнув.

Вона вирішила не ловити таксі й поїхала додому громадським транспортом. І увійшовши в автобус, перш за все закомпостувала квиток.

«…напередодні великих потрясінь. Злочинність, звичну для кризового часу, що з циклу в цикл мучила і розкладала народ, подолано на вісімдесят відсотків. Проведено масштабні операції з виявлення та ліквідації торгівлі наркотиками, спекуляції всіх видів, проституції. Наше майбутнє, що його наближував своїми роботами Андрій Зарудний, щодня все ближче. Ми сміливо дивимось в обличчя прийдешньому апокаліпсису; нам є що протиставити сліпій стихії, нас веде згуртована, боєздатна, професійна ЦО, кожен увійде у Ворота, і ввійде злагоджено, із гордо піднятою головою!»

(Із Президентської промови на 3-х Заруднівських читаннях, З березня 17-го року 54-го циклу)

Вона йшла знайомими місцями — і не впізнавала їх. Від того сонячного дня, коли Лідка гуляла тут під руку з Андрієм Ігоровичем, минув майже цілий цикл, і все, що дивом збереглось від того часу, невпізнанно змінилось. Навіть каміння.

Директорський будиночок зруйнував апокаліпсис, і його відбудували на іншому місці. Там, де колись були копитні, тепер розмістилися ставки з птахами. Залишки величезного, висохлого й поваленого дерева не поспішали прибирати — стовбур, що простягся вздовж стежки, лежав тут із декоративною метою. З наполовину втраченою корою, наполовину порослий мохом, мертвий велетень зберігав на своїх боках численні автографи юного покоління. Від «Катька дурепа» до «Свєтка народить від Вови», плюс ілюстрації, виконані складаним ножиком.

Лідка зупинилась перед поваленим стовбуром. Озирнулась на місце, де раніше стояв директорський будиночок, а тепер розмістилася клумба; так, вона не помилилась, це те саме місце й те саме дерево. По якому бігали білки. Під яким стояли вони з Андрієм…

…I Зарудний, що здавався тоді недосяжно далеким і дорослим, був усього на кілька років старшим від Лідки теперішньої. «Моя мама загинула в минулий апокаліпсис. Її затоптали перед самими Воротами».

І він, виживши, вирішив трошки по-дитячому: присвятити життя тому, щоб під час апокаліпсису нікого більше не затоптали. І заради цього занурився у свою кризову історію, а потім заради цього по вуха вліз у пахуче болото політики, зазирнув за лаштунки суспільного устрою, побачив випуклі коліщатка та пружинки, пізнав смак влади, боротьби й перемоги, грудьми кинувся на доступне для викорінення зло — і спіймав свою кулю. Помер у мить найвищої напруги та віри в успіх, так і не усвідомивши того, що програв. Що на порозі Воріт топтали й топтатимуть, а всі його міркування про гордо підняті людські голови залишаться в кращому разі заклинанням…

Інший принцип, сказав голос Рисюка, та так реально, що Лідка злякано озирнулась, ніби її колишній однокласник міг ховатися за поваленим стовбуром. Інший принцип, зовсім інший. Проходження великої людської маси крізь Ворота, та так, щоб не було втрат, — по суті справи акробатичний виверт. Складний, але доступний після тривалих тренувань. Як акробат тренує свої м’язи, сухожилля, нерви — так суспільство мусить тренувати кожну людину й усіх у взаємному зв’язку. А хтось, хто перебуває при владі, має тренувати це суспільство, іншого шляху просто немає, Лідо. Або трупи затоптаних на підходах до Воріт — або свідома щоденна підготовка до неминучого. Із дитячого садка. Покоління за поколінням. Ми спізнилися з нашим Стужею, ми добряче спізнилися, я розумію, що раніше ніяк було не встигнути, — та все одно нервуюсь і стікаю жовчю. Стільки часу згаяно дарма, стільки можливостей втрачено…

— Покажіть ваші документи.

Лідка здригнулась. Цього разу голос був цілком реальним і належав лисому здорованеві в чорному плащі. Його напарник, молодий на виду чоловік із ранньою сивиною в волоссі, дивився на Лідку пильно й водночас байдужно. Мабуть, так дивиться на двадцять п’ятого за день клієнта виснажений роботою кравець.

Вона простягла паспорт:

— А що, власне, сталось?

Лисий мимохідь поглянув на документ, потім Лідці в обличчя.

— Де ви працюєте? — спитав молодявий.