РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Цигарка смерділа. Її запах і смак не мав нічого вартого уваги; Лідка гидливо потримала дим у роті, потім випустила разом із цигаркою і, злодійкувато роздивившись довкола, сплюнула в кошик для сміття. Цигарка лишилась диміти на нечистому блюдечку, що взялось невідомо звідки.

— Інформація з північних районів.

— Інформація зі сходу та півдня… Господи… Господи…

Мапа зеленіла. Крізь її незайману білизну лізла, ніби крізь сніг, уперта, несподівана, неможлива зелень; Лідка заплющила запалені очі.

Мапа. Середні й маленькі містечка. Села. Паскудні дороги. Сільські клуби. Погані готелі й гостинні будинки саме з тими велетенськими перинами, від яких на ранок так болить хребет. Домашня ковбаса. Домашнє вино. Запах трави і лісу. Запах сивухи і гною.

Вони об’їздили весь цей простір, від одного обласного центру до іншого, через поля та лісосмуги, розбитими дорогами, на автобусах і армійських вантажівках, а часом і на маленьких, ревучих, біснуватих літаках. І скрізь, усюди, з усіма розмовляли по щирості. Точніше, розмовляв Рисюк, а Лідка усміхалась.

Народу набиралось — сила-силенна, з усіх довколишніх сіл, бо рекламою в Рисюка займався один дуже тямовитий майор. Концерт починали під відкритим небом і обов’язково на краю великого відкритого місця; армійську електростанцію, підсилювачі та прожектори возили з собою. Агітбригада розігрівала публіку піснями й анекдотами, а потім з неба чувся гуркіт і налітав вихор, і на посадку заходило два армійські гелікоптери.

Стужа виходив із машини, по-батьківському усміхаючись і на ход/ знімаючи шолом. П’ятнадцять хвилин ішло на промову, яскраву й експресивну, написану Ігорем Рисюком. Грізно гарчали численні динаміки: благоденство, кредити, робота і процвітання були першою стравою, як звичний і вживаний усіма харч. На завершення підносили делікатес, перчинку, фірмову страву: а чи справедливо, що пещені чиновницькі синочки навчаються в розкішних ліцеях, а ваші діти як пасли свиней, так і пастимуть? Кого з ваших дітей візьмуть потім до університету, га? Хіба вам байдуже ваше майбутнє, га, діти?

Питання було риторичним. Відразу після нього генерал згадував власне сентиментальне дитинство, що пройшло в такому ось обласному центрі, і літні канікули, які він рік у рік проводив у бабусі в селі.

Потім зазвичай усі завантажувались у машини і їхали в найщедріше, найгостинніше селище — продовжувати. За рекордно короткий час накривались довжелезні столи; пляшки нахилялись до склянок і починалась друга, точніше, вже третя серія: Стужа не п’янів. Він вихиляв посудину за посудиною — за скасування різноманітних привілеїв! Місцеві пияки ніяковіли перед ним, непитущі каялись, а жінки відверто шаліли; тим часом небо гуркотіло двома гелікоптерами, на яких організовано було катання, і охочих було так багато, що в черзі спалахували часом і бійки.

І коли генерал нарешті повертався до своєї кабіни і крилаті машини здіймали вихор, від якого припадала до землі трава та злітали жіночі спідниці, — тоді все селище проводжало поглядом дві хижі тіні гелікоптерів, що зникали за обрієм. Проводжало і цокало язиками.

І все починалося спочатку. Щира розмова, обласний центр, юрби народу, агітбригада. І лише двічі сталося прикре порушення сценарію — уперше пілоти гелікоптерів переплутали назви селищ і схибили кілометрів на десять. Герой з неба так і не спустився, і Рисюкові довелось імпровізувати, рятуючи захід. Але тоді все минулося більш-менш легко, зате від другого разу в Лідки лишився кепський спогад.

Чи то генералові зрадила його звичайна стійкість до спиртного, чи то він перевищив усе-таки свою кінську дозу, але сп’янів герой огидно, непристойно, сходив до вітру на кущ троянд біля сільського клубу і поліз лапати всіх, до кого зміг дотягтися. А якомусь обуреному чоловікові зацідив у щелепу.

Самовідданому Рисюку не вдалося владнати скандал. Він і сам отримав від п’яного генерала по пиці; правда, вже за тиждень агітаційна кампанія відновилась, ніби нічого й не сталось…

Ось вони на мапі, ці до болю знайомі назви. Танці, випивка, армійський гелікоптер. І ось вони, графіки, височезні зелені стовпчики поруч із коротенькими синіми недоростками.

Чиясь долоня лягла Лідці на плече. Не обертаючись, вона накрила цю руку своєю.

Легко уявити, що коїться зараз у штабі у Верверова. Чи навпаки — неймовірно важко уявити. Коли аутсайдер, який трюхикав усю дистанцію сяк-так, перед самим фінішем раптом розганяється, як реактивна ракета, і вирівнюється з лідером — груди до грудей…

— Завтра вони оскаржать результати виборів, — спокійно сказав Рисюк. — Ну, а на це ми приберегли ще дещо…

Задзеленчав досі мовчазний червоний телефон — він стояв підкреслено осторонь, на краю рисюківського столу.

— Так, Петре Максимовичу, — сказав Ігор без натяку на усмішку. — Так… Зачекаймо остаточного результату, гаразд? Тим паче що й чекати лишилось…