РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Ворота знайшлись одразу. Верхівка кам’яного порталу ледве підносилась над водою, його легко було переплутати з уламком скелі. Ворота стояли — звісно, спорожнілі, без Дзеркала. Ворота, що прийняли замалим не вісім сотень чоловік. І не відпустили їх назад.

Шок був страхітливий. У членів комісії спрацювала рефлекторна захисна реакція — все засекретити. Залишки населення були евакуйовані з Рассморта під приводом (і вельми правдоподібним) «фатальних руйнувань, несумісних із подальшою експлуатацією населеного пункту». Десь там, за багато кілометрів від малої батьківщини, ці щасливчики одержали нове житло (в бараках) і страхові виплати (залежно від статусу). Руїни Рассморта були закриті для доступу, на двох під’їзних дорогах поставили по КПП, у самому селищі час від часу з’являлися патрулі та похитувався на хвилях старий сторожовий катер.

Офіційна версія того, що сталось, була такою: люди, які прямували до рассмортських Воріт, не дісталися до них і загинули під час землетрусу. Їхні імена було внесено до жалобного списку п’ятдесят третього апокаліпсису; це була колосальна втрата, але — «Кожен новий цикл — це нове життя». Ось і все.

Лідка стояла на місці, де колись була центральна площа некрасивого й небагатого, але живого й багатолюдного селища. Стояла, горнучись у вітрівку; за спиною газував автобус. Хлопець у військовій формі на пальцях показував водієві, як зручніше проїхати в провулок і не зачепитися бортом за навислу бетонну балку.

Інші члени експедиції стояли поруч, інстинктивно збившись у тісну групу.

Петро Олегович, формальний керівник, археолог. Віталій Олексійович, реальний керівник, цивільник, про людське око прикривається кандидатською дисертацією з кризової біології. Худорлявий чоловік на ім’я Саша, ні рід занять, ні функцію якого Лідці досі не вдалося з’ясувати. Валя, інтендант. Сергій, технік і змінний водій. Іще водій вантажівки, здається Валера, хто його, до речі, підміняв у дорозі?.. Іще вони зі Славком, лаборанти. (Дорогою Валя відверто сказала, що двох лаборантів буде забагато і що Лідку вона мобілізує «для технічних потреб», тобто «на камбуз»… Утім, раз на день їм обіцяли підганяти польову кухню.)

Автобус нарешті втиснувся між балкою й руїнами жовтої цегляної стіни. Військовий здивовано потер руки, полапав по кишенях, дістав цигарку, підійшов до Славка по вогник. Славко розвів руками.

— На, — курець Валя клацнула запальничкою.

Військовий прикурив. Був він чи то сержантом, чи то єфрейтором, у відзнаках тутешньої армії Лідка не дуже зналась.

— Що дивитиметесь? — він усміхнувся, від нього пахло давно не митим солдатом, але усмішка була симпатична й очі — блискучі, лукаві.

— Тобто? — спитала Валя.

Сержант-єфрейтор покрутив у повітрі цигаркою, добираючи відповідне слово:

— Цей… досліджувати?

— Море, — сказав цивільник Віталій, що підійшов нечутно. — Дальфінів.

— О-о-о, — сержант-єфрейтор закивав. — Дальфіни… погано. Досліджувати. Це добре.

Базу розмістили на околиці колишнього селища, в єдиній відновленій будівлі — раніше тут була продовольча крамниця. Поселятися в руїнах не схотіли з міркувань безпеки й частково через забобони. Розставили намети.

Намет подружжя Зарудних привезло свій, туристичний, вилинялий і пошарпаний, бувалий у бувальцях. Славко стверджував, що в цьому наметі його батьки провели разом не один сезон; брезентовий будиночок був частиною пам’яті про Андрія Ігоровича, однак Лідці неприємна була думка про те, що кожну ніч доведеться проводити поруч із законним чоловіком.

Першу ніч обоє майже не спали; Славко лежав, демонстративно повернувшись до дружини спиною, і вдавав непохитний спокій — його зраджувало лише дихання. А Лідка дивилася в темряву над собою, туди, де заступав зірки невидимий брезент, і не могла позбутися думки, що молоді Андрій і Клавдія Зарудні саме тут, у цьому наметі, зачали свого єдиного сина.

У напівсні приходив Андрій Ігорович, голий, загорнутий у яскравий пляжний рушник. Докірливо усміхався: «Ну що ж ти?» Приходила Клавдія Василівна, зухвало гладка, в старомодному мішкуватому купальнику, демонстративно натиралася рідиною для засмаги, усміхалася фарбованими губами: «Мій чоловік — назавжди мій. А ти народжувати мусиш, народжувати, ти пустоцвітка, безплідне нутро, бач, що надумала — діти її обтяжують…»

Лідка прокидалася стогнучи. Славко вдавав, що нічого не чує; в наметі було парко, вологі брезентові стіни провисали під вагою роси.