РОЗДІЛ ШОСТИЙ

— О-о-о, — сказав офіцер із повагою. — Дуже.

Славко байдуже кивнув.

— Зарудна? — спитав офіцер у Лідки. — Дочка?

— Невістка, — сказала Лідка, щулячись від вогкого холоду.

— Наречена? — не зрозумів офіцер і подивився на Славка.

— Дружина, — сказав Славко з кривою посмішкою. Офіцер так нічого й не зрозумів.

Селище називалося Рассморт. Колись тут проживало майже дві тисячі мешканців, що промишляли морем; туристи, які влітку вкривали узбережжя, ніби живий килим, у Рассморті не приживались. Перебої з водою й електрикою, жодного пристойного готелю, злиденний кемпінг на березі, романтика для байдужих до комфорту і кого не засмучує, коли за клозет правлять зарості колючих кущів.

Під час апокаліпсису в Рассморті не було жодного туриста. Не сезон; дві тисячі місцевих мешканців звично тікали від берега, остерігаючись нашестя глеф, яких справді багато було в цих водах. Люди не стали чекати рекомендацій ЦО й на велосипедах майнули в бік найближчого райцентру — саме там демографічна карта темнішала, позначаючи більшу густоту населення, саме там слід було чекати на появу Воріт.

На півдорозі втікачів наздогнало радіозведення. Ворота відчинились, як гадалось, попереду біля райцентру, але й у Рассморті відчинились невеликі, на самому краєчку моря, Ворота.

(На той час, подумала Лідка, криво посміхнувшись, Ворота стояли відчиненими щонайменше півгодини.)

І тут мешканці Рассморта розділились. Частина їх визнала за краще продовжувати шлях, частина вирішила повернутися, зваживши, що таким чином збільшує свої шанси на спокійну евакуацію.

…Заплющивши очі, Лідка уявляла цю велетенську велоколону. Порипування старих сідел, важке дихання під час підйому на гору, шарудіння шин і свист вітру на спусках; їхали, напевно, мовчки, краєм ока намагаючись утримати в оці батька й сестру, дружину, сина…

Над Рассмортом висів вертоліт ЦО. Чергами відганяв глеф, доки люди проходили вулицями покинутого селища, яке було вже спотворене першими підземними поштовхами. Кидали велосипеди, й колеса довго ще крутились у повітрі, люди ішли у Ворота, а колеса крутились, мерехтіли спиці…

Пілот гелікоптера був одного з Лідкою покоління. Це був перший його апокаліпсис; кажуть, хлопець тримався мужньо. Простежив за відходом рассмортців, доповів на базу, отримав наказ повертатись…

Після цього зв’язок із вертольотом перервався. Значно пізніше, після апокаліпсису, серед руїн Рассморта знайшли рештки гелікоптера.

Землетрус не пожалів берега на багато кілометрів, але Рассморту дісталося найдужче. Дві колосальні хвилі, одна за одною, ніби язиком злизали половину селища; земля тріскалась, як шкірочка пригорілого пирога, і в тріщини входило море. Не дивно, що гелікоптер не втримався над цим пеклом — хоча конкретна причина его загибелі так і лишилася нез’ясованою.

На мешканців, які повернулися після апокаліпсису, чекала страхітлива картина майже цілковитої руїни; на жаль, повернулися не всі.

Комісія ЦО прибула вже в перші тижні нового циклу, одночасно з інспекторами громадського страхування. Реєстрація тих, хто вижив, підтвердила, що всі вони евакуювалися через великі Ворота райцентру.

Із тих, хто повернув тоді на півдорозі, не було серед живих НІКОГО. Хоча на регіональній базі ЦО збереглися доповіді про те, що близько восьмисот рассмортців майже без утрат увійшли в малі Ворота на краю берега!

Комусь із комісії спало на думку оглянути спотворений землетрусом берег.