РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

Вона склала папірець, але не сховала в один конверт із листом «любому татусеві». Найпевніше, цьому папірцеві тут не місце. Найпевніше… але тоді як він там опинився?!

Коли вона випросталась, щоки її були кольору молодого буряка. На щастя, такий колір обличчя можна було пояснити незручною позою — скоцюрбившись, під столом…

«Ти ж пам’ятаєш, Лідо, що жоден документ, навіть найдрібніший папірець не має бути винесений за поріг… Ти ж розумієш, Лідо…»

— Ось, тут лист один загубився… Славо, візьми.

І вона простягла Славкові жовтий конверт із учнівськими кривулями.

А під светром, за поясом джинсів, зрадливо хруснув цупкий білий папір. Як здалося Лідці, на весь будинок. Дивно, що ні похмурий Славко, ні бліда Клавдія Василівна нічого не почули.

Клептоманка…

Нащо вона це зробила?

Ні на що. Інтуїтивно.

Утверджуючи і своє право на спадок Андрія Ігоровича. Своє примарне право, що ніколи не існувало.

А що такого? Нічого такого. Вона прочитає й поверне. Непомітно запхне в шухляду, наприклад, столу.

«Багатолітні дослідження лише підтверджують те, що лежить на поверхні. Ворота з’являються, аби пропустити в себе ВСІХ людей, що живуть на землі. Простору Воріт достатньо для ПОВНОЇ евакуації без втрат. Від нас, співвітчизники, залежить, як нам іти — чи відштовхуючи й топчучи одне одного, чи з гідністю, підтримуючи слабкого, не піддаючись паніці… Так званий „домовлений час“ — ганьба нації, зрада з боку владної партії. Прийшов час назвати зрадників — зрадниками, зламати ганебну „домовлену“ систему, визнати першою й досяжною метою апокаліпсис без втрат! КОЖНА людина має дізнаватися про відкриття Воріт відразу ж після їх виявлення. КОЖНА людина має пам’ятати, що Ворота — іспит для цивілізації, Ворота відчинені для всіх, Ворота — для всіх, ми — єдині…»

Лідка плелася, глибоко поклавши руки в кишені куртки, а у вухах у неї знову й знову звучав підкреслено спокійний, глибокий голос. Спокійний, але не байдужий.

«Ворота відчинені для всіх!»

Безтямна амеба на широкій рівнині. Перекинутий броньовик. «Домовлений час».

Шкода Яну.

Вони стояли й сиділи посеред порожнього поля, пили чай із термосів, згори насувала спека… А в цей час Ворота вже стояли відчинені, і час спливав, клацав, бігла стрілка на чиємусь байдужому хронометрі. І бідолашна знесилена Янка ще не знала, що жити їй лишилося — дві години.

Лідка стиснула кулаки. У кишені куртки хруснув потривожений папірець.

Андрій Ігорович гуляв із нею спорожнілим зоопарком, а за пазухою в нього була бомба. Любовно приготована, з уже підпаленим ґнотом; телевиступ, текст якого був уже написаний. Викриття. Ох, який був би вибух!

От тільки підірвати не вдалося. Випередили. Убили піротехніка й відрізали ґніт, і бомбу вилучили… Утім, бомбою вона була саме в руках Зарудного. У будь-чиїх інших руках — петарда, хлопавка, не більше. Непевні чутки про «спецворота» точилися й раніше, завжди точилися, тільки ніхто не брався визначити в них відсотковий вміст правди…