РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

Прочинилися двері. У щілину боком протиснулася Клавдія Василівна з гарячим казанком у руках:

— А, Лідонька…

Лідка розкрила рота, щоб сказати «здрастуйте». Але привітатися не встигла.

Клавдія Василівна витягла руки, намагаючись тримати казанок подалі від себе. Ступнула, не дивлячись під ноги, й спіткнулася, здається, об виставлений краєчок настільного хокею. Скрикнула, відскочила від казанка, що падав із рук, — і налетіла спиною на вежу з картонних коробок.

— Тримай!!

Вежа повільно похилилася, як у недоброму сні. Повалилася, розбивши скло на журнальному столику; порожній казанок усе ще танцював, подзенькуючи, в калюжі борщу, а кімнатою вже вільно літали різного розміру папери — котрась із картонних коробок, певно верхня, луснула від удару і з силою викинула з себе вміст.

У коридорі зачовгали капці. Загомоніли голоси:

— Що сталося?

— Клавдіє Василівно, що у вас?

Двері прочинилися, відкриваючи молоді, незнайомі Лідці обличчя. Цим панянкам пощастило — хоч їхні будинки й постраждали, але страховий поліс виявився достатньо значним, щоб погорільці могли претендувати на нове, вельми пристойне житло.

Десь у глибині квартири, там, куди Лідка так і не потрапила жодного разу, заплакали на два голоси немовлята.

Клавдія Василівна так засмутилася, що мовчки, не дивлячись на сусідок, вийшла з кімнати. Славко якийсь час постояв, потім нахилився й почав збирати папери; Лідка й собі заходилася.

Скільки ж праці знадобиться, щоб згромадити коробки назад! У Славка самого не вистачить сили. Доведеться просити у двірника драбину… Просити осоружних сусідів, щоб допомогли…

— Славо, принеси ганчірку. Треба калюжу затерти.

Славко вийшов не заперечуючи. Лідка збирала розкидані папірці.

Луснула, як на лихо, коробка з особистим листуванням. Коли Лідка працювала з архівом, ці листи читати їй заборонялося — тільки виписувати в зошит номер і дату. І вона не порушувала заборони. Майже.

«Люба Клавонько, ромашко моя наймиліша, коли я знову вас побачу?! Славко, мабуть, не впізнає мене; ти пишеш, він уже намагається ходити…»

Пересилюючи спокусу, Лідка запхнула листа глибше в конверт. Підвела очі, зустрілася поглядом із портретом Андрія Ігоровича. Негарно читати чужі листи. Особливо якщо від них налягає туга. Але ж новий цикл — нове життя…

Ці, цивільники, свого часу проглядали й особисті листи також. Лідка бачила — байдужий такий тип у рукавичках сидів ось тут, у кабінеті, під портретом, і перекладав конверт за конвертом. Ні, читати не читав — часу, видно, не було…

— Папери впали, — сказав комусь Славко за прочиненими дверима. — Що? Ні, це ти викидатимеш своє манаття, а я татові документи все-таки залишу, можна? Дозволиш?