РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

Славко махнув рукою:

— Проходь…

Просторий коридор, голі стіни. Зате в кабінеті — не ступити, сюди стягли й зібрали меблі й речі, які не вдалося продати. Самий архів, укладений у картонні коробки, утворював вежу майже до стелі.

Лідка роззирнулась. Клавдії Василівни не було в кімнаті. Славко випередив її запитання:

— Мама в кухні. Лідо, вона переїжджати хоче.

— Куди? — механічно спитала Лідка.

— У передмістя. У двокімнатну… Бо нас усе одно тут не залишать. Адже будинок відомчий…

У Славковому голосі був справжній біль. Він тут виріс. Це його дім. Кожна мостина пам’ятає загиблого батька. Переїзд — нова втрата…

— Славо, — сказала Лідка незвичним їй самій, дуже дорослим голосом. — Новий цикл — нове життя. Дітей ти заводити думаєш? Чи чухатимешся три роки, як Бідна Анна?

— Як хто? — тупо спитав Славко.

— Класику читати треба, — сказала Лідка, задоволена хоч би тим, що вдалося відволікти його. — І поголись. Дивитися гидко.

Славко відвернувся:

— Ти сміятимешся… Вчора цей Ретельников приходив, те саме сказав слово в слово. Дивитися, каже, гидко. Я й кажу — не дивіться, я вас на гостину не кликав…

— Який Ретельников? — спитала тепер уже Лідка.

— Гладкий, — Славко зітхнув. — Цивільник, який із батьком нібито дружив.

Лідка насупила брови, намагаючись пригадати гладкого цивільника. Щось невиразне — гладкий і печальний. Іди, дівчинко, навчайся добре.

Вона посміхнулася. Тоді ще вважалося, що вона має навчатись. У новому циклі товстун сказав би — йди, дівчинко, народжуй скоріше…

— А чого йому треба було?

Славко стенув плечима:

— Так… Давнім звичаєм.