РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

За кермом був хлопець, чимось схожий на Тимура. Утім, це в тому циклі було заведено казати — «хлопець». У цьому циклі кажуть — «чоловік».

— По крамницях? — хлопець вів авто звільна, і настрій у нього був чудовий. Саме час поговорити.

Лідка похитала головою:

— У гості. До нареченого.

Ось так. Універсальна фраза. А інакше — Лідка чудово знала! — відразу стають можливими варіанти. «У тебе вже є чоловік? Ти така симпатична жінка…»

Бо й Лідка в цьому циклі автоматично втратила право називатися дівчинкою чи дівчиною. Вона жінка, а що їй ледве стукнуло сімнадцять — мало кого хвилює.

Погано бути пізньою дитиною.

Як там казала мама? «Подумай, Лідо. Дітородний період такий короткий, озирнутися не встигнеш, а він уже пройшов, і тоді вже не завагітніти, ти ж вивчала фізіологію… І залишишся бездітною. Може, не варто чекати? Подивись, усі твої однокласниці…»

Лідка скривилась, як від болю. Навіть веселий водій спитав стурбовано:

— З тобою все гаразд?

Звична турботливість. Будь-якій жінці може стати погано на вулиці чи в крамниці, й відразу ж юрби доброзичливців: «З вами все гаразд? Покликати лікаря?»

— Ось тут, — відчиняючи дверцята, Лідка тицьнула хлопцеві в руку пожмаканий папірець. Вийшла під знаком «Зупинку заборонено», добре що міліції поблизу не було.

«Тату, а ти завжди переходиш дорогу на зелене світло?» Давно, тисячі років тому, Славко дражнився, провокуючи Андрія Ігоровича, тоді ще живого, спокійного, надійного…

Будинок Зарудних зберігся весь. Йому не зашкодили підземні поштовхи, на нього не впав палаючий гелікоптер, його не обпекло небесним вогнем і не накрило метеоритним завалом. Навіть, кажуть, деякі шибки лишилися цілими…

Лідка увійшла в знайомий під’їзд.

Будку консьєржа давно прибрали. На звільненому місці стояли ті самі візочки — плетені, клейончасті, червоні, сині й кольорові. Поки що в елітарному будинку — сум’яття і тіснота; років за п’ять із будинком почнуть розбиратися. Кого залишити, кого — в новобудову…

Лідка подзвонила біля входу. Тричі, як і було домовлено. Двері відчинив Славко; в ніс ударив той самий запах випраних пелюшок.

У колишній заруднівській квартирі мешкали вже чотири сім’ї з трьома немовлятами. Славко з Клавдією Василівною жили в кабінеті Андрія Ігоровича; Зарудна ніде не працювала, Славко ніде не навчався. Андрій Ігорович залишив їм певну суму на страховому рахунку — поки що на життя вистачало. Якщо це можна назвати життям.

Славко заріс неохайною щетиною. Одягнений був у неохайний спортивний костюм і так само неохайні капці. Очі гарячково блищали. Недобрий блиск, подумала Лідка.

— Коли ти востаннє виходив на вулицю?