РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

— Іще скажіть, що в його смерті були зацікавлені прибульці, — сказала Лідка крізь зуби.

Микола Іванович обережно торкнувся перенісся:

— А хто його знає. Враховуючи, що стріляли зовсім безгучно, за кілька секунд устигли перетрусити всю квартиру, і в той самий час у двох сусідок, згори і навпроти, одночасно стався серцевий напад…

— Справді? — пробурмотіла Лідка.

— Я не виправдовуюсь… Я просто пояснюю тобі, чому те, що здається простим у сімнадцять, насправді виявляється зовсім не таким примітивним… Вибач. Хочеш, я допоможу тобі оформити читацький? Щоб більше не мучитися так?

— А ви можете? — спитала вона безглуздо.

Незнайомим болем ломило потилицю.

За останні тижні мама схудла, і худорлявість їй не личила. Досі миловиду жінку псували загострені вилиці й запалі щоки; пологи пройшли тяжко, хлопчик виявився великим і неспокійним, часто плакав, дикими порціями смоктав молоко і все одно був вічно голодний.

— Лідо… Слава телефонував кілька разів. Щось у них сталось…

Упало серце. Цього ще не вистачало.

У колишній квартирі Зарудних довго ніхто не брав слухавки. А телефон же стояв у спільному коридорі, і котрась із підселених матусь зазвичай вешталась поблизу, на кухні чи у ванній.

Нарешті до телефону підійшов Славко.

— Вітаю… нарешті, Лідко! Слухай, у нас тут таке…

Він анітрохи не був пригнічений. Він був веселий, збуджений, в ейфорії.

— Лідко… Нам повернули квартиру!

— Що? — їй здалося, що вона недочула.

— Нам повертають квартиру! Усю! Завтра відселяють усіх… чужих. Інші кімнати їм дають. Лідко…

Славко замовк, намагаючись опанувати голос. Аби не схлипнути просто в слухавку.

— Лідко, — він перейшов на шепіт, — тут буде… меморіальна квартира… батькова. Повісять дошку на будинку… бронзову. Лідко… приїжджай.

Їй не хотілося вірити, що Славко збожеволів. Та й чого б це?