РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

Ім’я депутата Дмитра Олександровича Верверова тепер гучало повсюди; уперше почувши це ім’я від Славка, Лідка з подивом пригадала, що давно ще, перед апокаліпсисом, читала про цю людину на сторінках «Парламентського вісника» і запам’ятала його завдяки гучному, трохи смішному прізвищу.

Дмитро Олександрович і був тією людиною, якій Зарудні завдячували і квартирою, і меморіальною дошкою, і ще багато чим. Це його зусиллями ім’я Андрія Зарудного видобули з-під уламків минулого апокаліпсису, видобули й підняли на щит. Це завдяки йому було видано три томи заруднівських наукових праць — і це на початку циклу, коли видавництва друкують переважно аптечні сигнатурки! Це завдяки йому Славко позбувся нарешті депресії й готується в універ — і вступить, без жодних сумнівів, міг би й не засиджуватися над книжками…

— Чуєш, Лідко? Восени конференція…

Вона струснула головою:

— Ага. Чудово.

Бронзовий Андрій Ігорович дивився повз них — кудись удалечінь, у глиб подвір’я, де рябіли численні візочки, такі вже звичні, що Лідка майже перестала їх помічати.

— У мене до тебе справа, — сказав Славко, дивлячись в асфальт. Від звуку його голосу Лідка скинулася:

— Що сталось?

— Зажди, — Славко сіпнув плечима, ніби від холоду. — Я занесу ослін і спущусь.

— Невже така справа, що в хаті розмовляти не можна? — Лідка посміхнулась.

— Зачекай, кажу…

— Та я в туалет хочу зайти, — сказала Лідка. — Можна?

Останнім часом вона всіма способами виховувала в собі безцеремонність.

Клавдія Василівна була вдома. Дивлячись на розповнілу жінку в домашньому халаті, Лідка звично відзначала і ранню огрядність, і сивину, і передчасні глибокі зморшки. Був би живий Андрій Ігорович, подивився б на «ромашку свою наймилішу»! Невже так важко тримати себе в руках?!

Був би живий Андрій Ігорович…

Лідка увійшла у ванну. Ретельно намилюючи руки, подивилася на себе в дзеркало. Тоненька, навіть худа, темноволоса й білошкіра дівчина з гострим блиском у гарних, трохи запалених від недосипання очах. Віддалік нагадує ту роззяву, що колись блукала з Андрієм Ігоровичем у спорожнілому зоопарку…

Лідка зітхнула. Закрутила кран, вийшла з ванної; на кухні Славко півголосом лаявся з матір’ю, вчувши Лідчині кроки, вискочив їй назустріч:

— Лідо, спускайся, я зараз прийду. Зажди…

І тут проблеми, подумала Лідка.

Біля під’їзду на клумбі розташувались блакитні квіти зі слабким запахом. Чекаючи, Лідка вряди-годи підходила до них, щоб понюхати, і щоразу так енергійно втягувала повітря, що тоненькі пелюстки залазили їй у ніздрі.