РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

— Ма… я повернуся години за дві.

Мама відвела погляд:

— А я гадала… що ти посидиш із Пашком, доки я посплю.

Лідка часто задихала, переживаючи докір сумління.

— Ма… у Зарудних… ну не можу я. Скоро прийду, ти поспиш… Обіцяю тобі!

І побігла геть — скоріше, щоб не передумати.

Усю ніч їй снився один сон — вона прокидалася, безтямно усміхалась у темну стелю, переверталася на інший бік — і сон продовжувався знову. Це було неймовірно, такого ніколи не бувало раніше — але сон читався, як книга, стукотів годинник, на кухні засвічувалось і гасло жовте світло, по черзі прокидались і вавкали немовлята, а сон продовжувався — чітко з того місця, на якому його перепиняло чергове Лідчине пробудження.

Лідці снився депутат Зарудний. Андрій. Просто посеред парку стояло Лідчине ліжко, і Лідка вилежувалась у ньому, нітрохи не соромлячись перехожих. Андрій сидів поруч, на краєчку ковдри, тримав Лідку за руку й розповідав щось цікаве, важливе, та тільки його — от лихо! — зовсім не велося запам’ятати. Прокинувшись, Лідка не могла відтворити жодного слова, вона пам’ятала лише відчуття — радість і гордість від того, що Андрій настільки їй довіряє.

Потім він погладив її по голові. Вона сіла на ліжку, і він обійняв її, як тоді — в зоопарку. І вона заплакала водночас уві сні й наяву — розуміла, що він скоро піде, і дуже хотіла, щоб він лишався якомога довше.

Знову зававкало немовля. Ображеним басом — отже, це Яна, шестимісячна Лідчина племінниця, яка досі не вміє проспати підряд хоча б шість годин. На кухні засвітилось, у коридорі засвітилось, прочовгали Тимурові капці, ну коли ж це скінчиться…

Лідка підвелась. Підійшла до письмового столу і зсунула на куток книжки. Андрій дивився тепло й спокійно, як живий, от хіба що не примружив очі, коли в обличчя йому вдарив промінь від настільної лампи.

— Ти тут?

Вона вперше звернулася до нього на «ти». Він не образився.

Лідка замружилась і лягла щокою на прохолодне оргскло.

Ослінчик був складаний, неміцний і досить високий, Славко мусив балансувати; ставши на ослінчик, він неквапливо й ретельно протирав спеціальною ганчіркою меморіальну дошку — карбований профіль Андрія Ігоровича, букет прив’ялих бронзових гвоздик і напис про те, що в цьому будинку з такого по такий-то роки жив видатний науковець, політичний і громадський діяч А. І. Зарудний.

Лідка стояла поруч і чекала.

Нарешті Славко скінчив. Ганчірка зробилася рудою; барельєф, здавалося, не змінився — відблискували міддю права вилиця депутата Зарудного, вухо й пасмо волосся. Суворо темніли літери.

…За тиждень після появи тут дошки хтось облив її фарбою — вночі, потай, помстившись бозна за що бронзовому вже депутатові. Викликали міліцію; звісно, плюндрувальника не знайшли. Славко сам відмивав барельєф оліфою й ацетоном — зціпивши зуби так, що хрускіт стояв, здавалося, на все подвір’я. А Лідка тоді згадала Миколу Івановича з його пластмасовою коробочкою з-під аспірину й «пасьянсом» із неймовірних, зокрема й зовсім нерозумних версій.

До речі, Микола Іванович з’являвся кілька разів. Пив чай в оновленій вітальні; Клавдія Василівна пригощала його коньяком, що пережив апокаліпсис, і багатослівно, розволокло згадувала чоловіка. Лідка знала про це зі Славкових слів — сама вона не здибувалася з гладким цивільником від того самого дня, як у реєстратурі спеціальної історичної бібліотеки їй видали новенький, запаяний у пластик читацький квиток.

— Дмитро Олександрович дзвонив, — сказав Славко, незграбно зістрибуючи зі стільчика. — Восени буде конференція, присвячена батькові…