РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

— Та перестань…

— Пусти, кажу!

Вона все ще сподівалася на його розсудливість і не наважувалась вириватися насправжки. І закричати теж не наважувалась, а потім уже було пізно, бо Славко затулив їй рота своїм ротом, і важко стало не те що видавати звуки — дихати. А коли він заходився стягувати з неї колготки і було зрозуміло, що все це — не гра, у Лідки раптом не стало сил. Тепер вона пручалася ледь-ледь, і Славкові, певно, здавалося, що дівчина опирається лише для годиться.

— Пус…ти… іді…от…

У двері постукали.

Новий жах додав Лідці сили. Вона вирвалась. Навкарачки відповзла вбік, натягла колготки, гарячково обсмикала спідницю. Губи її пекли й боліли — здавалося, рота розірвали до вух, як у клоуна.

— Зарудний, відчини, будь ласка. Я знаю, що ти тут.

Голос завучки, і досить роздратований.

— Зарудний, відчини негайно!

Лідка зацьковано роззирнулась. Під стелажами не сховаєшся, двері у спеціальну залу замкнені на кодовий замок. І Славко сполошився, видно, он як збліднув, навіть губи трусяться.

— Не-гай-но! Або матимеш неприємності, чуєш?!

Стукіт підборів по паркету; іще чиїсь голоси. Скільки їх там зібралось? І коли порозходяться?!

Славко точно вирішив не відчиняти. І їй махнув рукою, мовчи, мовляв, сиди як миша, минеться…

— Принесіть другий ключ! — голос завучки був як струна. — Єлизавето Павлівно, другий ключ, будь ласка…

Лідка встигла подумати, як легко проходять звуки крізь укріплені двері Музею. Клацнув замок, і двері повільно, як у жахливому сні, почали відчинятися.

Славко вже стояв, притиснувши одну долоню до обличчя, а другу до грудей, ніби наважившись в останню мить симулювати серцевий напад.

А Лідці не було чого симулювати. Вона сиділа під вітриною, під рештками загиблої цивілізації, й дивилася на себе ніби збоку — на перелякане, розхристане, з розпухлими губами дівчисько.

Увійшли завучка, технічка, математичка, директор. Якийсь час було тихо, потім завучка глухим голосом промовила:

— У святому для нас місці…

На Славка майже не дивилися.