РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Ліда поблажливо всміхнулася.

Це в середній групі можна так от запросто прогуляти урок. А її, Лідчину, відсутність математичка помітить відразу — порожнє місце на першій лаві, під самим носом. Навіть якщо Рисюк промовчить, а мовчати він, звісно, не буде…

Продзвенів дзвоник на урок. Математичка з’явилася, брязкаючи ключами, як тюремний сторож — під її заняття виділили кабінет цивільної оборони, що зазвичай замикався на три замки. Там зберігалися протигази, акваланги, ракетниці й інше обладнання, дороге й привабливе для злодюг. А вже злодюг останнім часом розвелося понадміру, навіть у ліцеї, навіть незважаючи на цілодобове чергування міліції…

Молодший «Б»-клас вервечкою потягнувся сходами вгору; погляд математички спинився на Лідці:

— Сотова… принеси, будь ласка, крейди з підсобки, а то в цивільній обороні її вічно не вистачає. Тільки швидко — одна нога тут…

— Ага, — сказала Ліда. — Зараз.

І попливла проти течії — її однокласники вгору, сама вона — вниз. На другий поверх, по навоскованому паркету праворуч, коридором прямо — туди, де вчительська, комірчина й Музей.

Звична метушня проганяла страх. Учителі поводилися так, ніби нічого не відбувалося; знайомі стіни ніби говорили: нічого з тобою не станеться, нічого з тобою статися не може. Світ непохитний, якщо дорослі спокійні…

Вона перевела дух і натужно всміхнулася сама собі.

Славко Зарудний стояв у дверях Музею. По-хазяйськи крутив на пальці ключ. Побачивши Лідку, по-справжньому зрадів, навіть, здається, почервонів:

— Відмінили?!

— По крейду послали, — сказала Ліда, відводячи погляд.

Славко скис. Йому було вже майже сімнадцять років, але почуття свої приховувати він так і не навчився.

— Ти слухай, мала… Може, після уроків?

— Після уроків по мене батько заїде, — Ліда зрозуміла, що їй шкода ображати Славка. Що Славко хороший хлопець, за ним упадають щонайменше троє дівчат, і будь-яка з них на Лідчиному місці відклала б математику на потім.

— А що ти мені хотів показати? — спитала вона буденно. — Може, хвилини вистачить?

— Хвилини?! — обурився Славко.

Музей остогид Лідці ще в другому класі. Запилену експозицію вона знала назубок — звичайно, тільки ту її частину, яка була відкрита для відвідувань. Казали, що в закритій частині музею, куди пускають лише вчителів і випускників, уже три роки зберігають справжню мумію, засмолений труп людини, яка не добігла свого часу до Воріт; зазвичай тіла загиблих перетворюються на попіл, але археологи (або звичайні будівельники) часом знаходять у завалах такі от засмолені тіла. І лише фахівець може визначити, чи жила людина десять циклів тому — чи твої батьки були з нею знайомі ще в минулому циклі…

Лідка не любила й боялася про це думати.

— Чекай, Зарудний.