РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Питання застрягло в неї в горлі.

— Мрига? Сьогодні? — глузливо спитав Ігор. — А як же твоє улюблене дев’яте червня?

Лідка здригнулася. Захотілося вдарити — так зацідити невисокому Ігореві по щоці, щоб коротко стрижена голова гепнулась об борт…

— Не бійся, це нормальна криза, — Ігор усміхнувся. — Військовий переворот чи ще щось таке. Якби ти вчила історію, то знала б, що за кілька років перед апокаліпсисом настає…

Машина пригальмувала.

— Вимітайтесь, діти! І щоб ні ногою з дому, ясно?

— Ми вже не діти, — пробуркотів Рисюк собі під ніс. — Звикли, бач…

Машина газонула, обдавши обох смердючою хмарою вихлопу.

* * * Учениці молодшої групи З-Б класу СОТОВОЇ ЛІДІЇ твір на тему: «Люди й дальфіни»

Якось дівчинка прийшла на море. Погода була гарна. У воді перекидалися рибки. Світило сонце. Дівчинка вирішила скупатися.

Вона зайшла далеко від берега й почала тонути. Вона покликала на допомогу. Але ніхто не почув.

Раптом приплив дальфін із моря. Дівчинка дуже злякалась. Але дальфін підштовхнув її до берега і врятував.

Дівчинка була дуже рада. Дальфін плавав навколо й показував спину. Вони подружилися. Дівчинка почала часто ходити на море й зустрічати там дальфіна.

Потім дівчинка виросла й настав кінець світу. Дальфіни скинули шкіру й пере…(закреслено) на личинок, тобто глеф. Вони вийшли на сушу. Дівчинка (закреслено). Він упізнав її і не став їсти її. Але він поранив її. І тому вона не встигла до Воріт, у Сховище.

Дальфіни — небезпечні створіння. У пе-рі-од циклу вони плавають далеко від берега й не виходять на сушу. Але коли настає кінець світу, дальфіни стають личинками-глефами й виходять на сушу. Діти, будьте обережні!

ОЦІНКА: три з плюсом.

БРУДНО! І думай, Лідо, про що пишеш.

* * *

Удома її зустріли тихою істерикою. Тихою, бо до квартири вони з’явилися разом із Рисюком. У присутності однокласника Лідці не наважились влаштовувати сцену.

Рисюк зайшов, щоб подзвонити, і навіть не встиг бовкнути в слухавку щось типу «Живий, здоровий, у Сотової», після чого телефон помер, замовк, ніби слухавку напхали ватою. «Теперь іще й зв’язок», — крізь зуби процідив Лідчин батько. Рисюк попрощався й рушив до дверей.

— Ігоре, ти нікуди не підеш, — дуже спокійно сказала мама. — У кращому разі тебе забере патруль.

— А в гіршому? — здивувався Рисюк.