РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

— Дівчинко, що ти тут робиш?!

— Прогулюю уроки, — сказала Лідка тихо.

Патрульні перезирнулися. Здається, чесна відповідь налаштувала їх трохи миролюбніше.

— Оголошено військовий стан, — різко повідомив офіцер. — Діти повинні сидіти вдома.

Лідка міцніше стиснула торбу. Губи почали тремтіти раніше, ніж значення сказаного дійшло до неї.

— Як… що ж…

— Ану сюди, бігом!

Її взяли за лікоть і потягли — не дуже швидко, але вона все одно раз у раз спотикалася. Від страху заклало вуха.

Бетонними сходами її витягли на набережну; від торгових яток лишилися металеві кістяки, під ногами валялося шмаття газет, і нікого не було, ні торговців, ні тих, хто вийшов прогулятися, лише військові машини в ґратчастих залізних окулярах. І люди, цивільники, й у кожного другого — рація. Колінчасті антени здригалися, ніби чорні тарганячі вуса.

І ще тут був Ігор Рисюк. Стояв, прихилившись до машини, дивився вбік, ніби непричетний ні до чого в світі.

— Егей, хлопче, це те саме дівчисько?

Рисюк кинув на Ліду погляд і одразу відвернувся:

— Так.

— Та, що уроки прогулює?

— У неї особиста драма, — сказав Рисюк, майже не розтуляючи губи. — Нещасливе кохання.

Хтось реготнув.

— Гаразд, хлопче, ти б уже не брехав… Куди вас обох, у приймальник-розподільник?

— Ми нічого не зробили, — тонко сказала Лідка.

— А нема чого ходити в недозволених місцях… Адреса?

— Що? — тупо перепитала Лідка.