РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Вона увійшла в підсобку. Взяла три шматочки крейди — червоний, синій, білий. Загорнула в папірець; вона терпіти не могла, коли руки пахнуть крейдою, і тому не любила відповідати біля дошки.

Славко чекав біля входу в музей:

— Слухай, мала, гаразд, хоч на хвилину зайди…

Лідка зупинилася. Зважила в руці свою крейду й вирішила, що коли затриматися, а потім швидко-швидко вибігти сходами, то за часом вийде те саме, якби вона просто підіймалася непоспіхом.

Славко відступив у глибину, запрошуючи; Лідка увійшла. Славко відразу ж замкнув двері на ключ.

— Ти це для чого? — здивувалася Лідка.

— Технічка лається, коли відчинено. Тут же режим…

Лідка поставила портфель, зверху поклала згорток із крейдою:

— Ну, показуй, що хотів.

Вікон у Музеї не було. На їхньому місці тяглося кольорове панно з електричною підсвіткою — стародавнє місто із забутою назвою, колись дощенту знищене апокаліпсисом і реконструйоване за збереженими гравюрами. Навпроти, у вітрині, лежали на вилинялих подушечках закопчені металеві уламки, а зверху, на стіні, мідними літерами було викладено чийсь вислів: «Доки ми пам’ятаємо про загиблі цивілізації, історія триває».

Лідка пересмикнула плечима.

— Ходімо, мала…

— У мене є ім’я, — сказала Ліда більше для годиться. Вона давно не ображалася на прізвисько, тим більше що в Славкових устах воно звучало майже ніжно.

— Ходімо, тут новий експонат…

Фотографія справді була нова, матова, кольорова. І величезна, заввишки майже метр; крізь дим і язики полум’я на Лідку дивилася, як жива, здоровенна потворна глефа.

Лідка відсахнулася.

— Страшно? — підкреслено байдуже спитав Славко.

— Гидко, — сказала Лідка, дивлячись убік. — Для чого ЦЕ показувати?

— Для того, що скоро вони з моря полізуть, — Славко повчально підняв палець. — Ми маємо бути готові…

— Я не збираюся на них дивитись!