РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

— Ось бачиш, ти боїшся! А знаходяться ж хоробрі люди, які їх фотографують! Це справжній знімок, вісімнадцять років спецзберігання…

Лідка ще раз мигцем глянула на фото. Потім на Славка; глузливо примружилася:

— Спецзберігання? Вісімнадцять років? Слухай, це підробка. Я в дитинстві теж глеф малювала. Містифікація…

Славко надувся:

— Скажи ще раз.

— Мі-сти-фі…

Славко швидко нахилився вперед і губами спіймав Лідчині губи. Їй зробилося страшно й неприємно; вона не думала, що симпатяга Зарудний здатен на таку дурницю.

— Дурень…

Вириваючись, Лідка спіткнулась і сіла на волохатий килим. І відбила б собі м’яке місце, якби Славко не підхопив її.

— Дурню, Зарудний, зовсім сказився?!

— Мала… — сказав Славко жалібно. — Встигнеш на свою математику…

Руки в нього були дорослі — жилаві, тверді й водночас красиві, з довгими пальцями. Славко закінчив музичну школу.

— Ну що ти мене так пестиш весь час, ніби я тобі кішка?

— А як тебе пестити, мала?

— Ніяк, пусти…

Він не дозволив їй устати. Навпаки, навалився зверху і знову поліз цілуватися. Лідка вирішила хвилинку потерпіти — колись же він відчепиться?! А на майбутнє треба буде затямити: Зарудний — дурень…

Але Славко не думав дати їй спокій. Навпаки, поліз рукою Лідці під спідницю, а цього вона не збиралася терпіти в жодному разі.

— Очманів?! Зараз як закричу…

— Чого б тобі кричати? Дурненька, чи що?

— Пусти!