РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Машина була зовні схожою на армійський броньовик. Ізсередини — на автобус. У машині вже сиділи п’ятеро чоловіків і двоє жінок, і всі мовчали.

Одна з жінок притискала до грудей вишиту бісером торбинку.

Лідка опустилась на шкіряне сидіння. Обняла однією рукою Андрія, що присів поруч.

— Ось і все. Нічого страшного. Нас відвезуть до Воріт, і ми ввійдемо… — вона хотіла сказати «ввійдемо першими», але затнулась.

Андрій мовчав. Його трусило.

— Хочеш чаю?

Лідка відкрила термос. Налила гарячого чаю в пластмасову кришку-стакан; Андрій почав пити й закашлявся.

— Ну, все… Тепер чекати.

— Зараз поїдемо, — нервово сказав чоловік, що сидів позаду. — На нашому пункті ще одна людина лишилась.

— Скільки можна чекати! — уривчастим голосом вигукнула жінка з бісерною торбинкою. — Може, її вже задавили… Треба їхати!

Андрій здригнувся. Швидко поглянув на власницю торбинки, перевів погляд за вікно; слідом за ним Лідка побачила, як оточення пропускає когось у плащі до п’ят і як цей хтось, ступивши два кроки, падає на землю.

Один із людей у респіраторах зазирнув до машини:

— Хтось із чоловіків, допоможіть!

Першим підхопився Андрій. Лідка не встигла й слова сказати.

Стиснувши руки на поруччі, вона дивилась, як Андрій допомагає йти до машини літній жінці з розбитим лобом, із залитим кров’ю обличчям.

— Зачепило, — сказав той самий нервовий чоловік. — Або кастетом зацідили. Може бути.

Бирка з зеленим вогником метлялась у жінки поверх плаща. Андрій допоміг запізнілій вилізти на підніжку; двоє чоловіків допомогли їй усістись, одна з жінок уже тримала в руках аптечку. Лідка механічно полізла по індивідуальний пакет, розгорнула, поклала на рану стерильний шар вати; жінка застогнала.

— Андрію, допоможи… Андрію?!

Він стояв поруч із машиною. Не поспішав сідати; чоловік у респіраторі щось гукнув йому, Андрій відповів, але Лідка не розібрала жодного слова.

Потім син повернув голову — і Лідці здалось, що крізь темне скло вона бачить його винуваті очі.