РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Скине цвілу шкаралущу

Новий апокаліпсис,

У печі багряної ночі

Спалить старе, віджиле

І на очищених землях

Постане нове наше місто,

Ми самі зведемо його…»

(Газета «Молодий вісник» У 17 травня 20-го року)

— Зарудний помилявся, Віталику. Пройти у Ворота всім — нерозв’язне завдання… Людство ніколи до цього не доросте. Ніколи не стане настільки згуртованим і… свідомим. Бо хама, що пре по чужих головах, ще можна зупинити чи переконати. Правильно виховати в дитячому садочку… не смійся, я кажу — в принципі… А от мене, Віталику, мене зупинити неможливо. Якщо мені скажуть, що порятунок мого сина потягне загибель кількох людей, які інакше не загинули б… я зроблю все, щоб Андрійко про це не дізнався. Так. Але я не відмовлюсь… від задуму. Ось таке я стерво, Віталику.

Великов мовчав. Непоспіхом мив брудний посуд, що назбирався в Лідчиній кухні за кілька днів.

— Невже ти мене не зневажаєш, Віталику?

Великов озирнувся через плече. Сумирно подивився на Лідку. Повернувся до немитих тарілок.

— Тому і Стужа погорів… на цьому, перш за все. Бо все б йому минулось… усі ці «ізоляти» і тривоги… Удався б безкровний апокаліпсис — і Стужу б канонізували, ти ж розумієш. Переможців не судять. Та от він, борець за справедливість і незайману чистоту «домовленого списку»… не міг не впхнути туди онука. Ну не міг. І покотилось…

— Є люди, — не обертаючись, сказав Великов, — які заради справедливого діла, справедливого з їхнього погляду, можуть сина чи онука власноруч, е-е-е, зарізати…

Лідку сіпнуло:

— Можливо. Ти ж у нас письменник, знавець людських душ. Можливо… Тільки природний відбір не на їхньому боці. Особи, здатні заради чогось пожертвувати потомством, скоро зникають як вид…

Великов закрутив кран. Витер об рушник червоні мокрі руки:

— А може, Ворота й відбирають за цією ознакою? К бісу музику, виживають ті, заради кого батьки здатні жертвувати життям, честю, переконаннями…

— Сюжет для нового роману, — гидливо сказала Лідка.

Великов підійшов. Підсунув стілець, сів поруч: