РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Сусіднім провулком проїхала машина. Негучний звук мотора видався оглушливим. Згадалися навчальні тривоги.

— …Так. Ваше покоління вже не може собі цього уявити. У будь-який час дня і ночі, здорових, хворих, старих — усіх підіймали і гнали по дахах, по смугах перешкод, до муляжу Воріт… Хтось біг, бо вважав, що так треба. Хтось боявся ЦО. А ми з цим хлопцем сховались на дитячому майданчику, в іграшковій башточці, зараз уже таких не будують. І просиділи там усю тривогу. А вони шукали нас скрізь, і якби знайшли — його могли б вигнати зі школи, а мене — з роботи… Навіть гірше. Його могли відправити в спецшколу, а мене…

— За що?!

— Ну я ж кажу, що тепер цього вже не зрозуміти…

Листопадовий ранок гірший за ніч. Темрява, мряка.

О п’ятій ранку вмикається перший у будинку водопровідний кран. Потім другий, третій… Кроки на сходах, хтось викликав ліфт.

Лідка захрипла. Замовкла; вікна сусіднього будинку одне по одному заливались яєчно-жовтим світлом.

Вона ніколи не думала, що ЗМОЖЕ. Так легко і просто розказати, і навіть заново пережити, і навіть майже без гіркоти.

— Я підірву цю газету, — пошепки сказав Андрій. — Підірву к бісу.

— Андрійку…

Тиша.

— Мамо, я так їх ненавиджу.

— Не треба.

— Мамо! Якщо хтось тебе скривдить — я вб’ю його! Я так заприсягнувся, коли мені було років дванадцять. Присягнувся кров’ю!

— Андрійку…

Геть соплі. Ніяких сліз.

Лідка давно забула, як плачуть.

Пізнього ранку— Андрій пішов до ліцею, на другий урок — Лідка зателефонувала за номером, указаним на візитній картці з готелю, і попросила з’єднати з постояльцем Артемом Максимовим із п’ятсот другого номера.

Чекати довелося хвилин десять.

— Алло…