РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

— Привіт, Максимов.

— Лідонько?! Лідо, який я радий…

— Не радій передчасно. Я телефоную, щоб сказати тобі, що твою пропозицію відхилено.

— Лідо…

— Ти можеш писати мені й надсилати листівки на свята. Наступного року я збираюсь на конференцію у ваші краї — якщо матиму час, зідзвонимось.

— Лідо…

— Усе, Артемчику. Рада була тебе бачити. Та саме зараз у мене надто багато справ. Що ж до газети «Пікант», то можеш вчинити на свій розсуд. Можеш давати інтерв’ю, не давати інтерв’ю. Мої взаємини з цією газетою скінчились.

Поклала слухавку й відразу набрала номер адвоката.

Розмова забрала ще десять хвилин.

Потім, попорпавшись у записнику, зв’язалась із газетою «Вечірнє місто» й домовилась про невелику статтю в завтрашньому номері.

Потім, подумавши, набрала ще один номер. Із пам’яті.

Чекати довелося довго. Лідка вже втратила надію почути відповідь.

— Алло…

— Здрастуй, Славо. Як твій артрит?

Мовчання.

— Це Ліда Сотова, якщо ти мене не впізнав… Дякую, Славо, що ти взяв на себе зусилля просвітити мого сина стосовно мого минулого. Я думаю, тобі буде приємно почути, що ми з Андрієм узяли до уваги твою інформацію… Мало того, один наш друг задумав написати сльозливу мелодраму на основі наданого тобою матеріалу. Тебе вносити до списку консультантів?

Сопіння в слухавці. Гудки. Лідка коротко посміхнулась.

«Якийсь час тому газета „Пікант“ розмістила один за одним наклепницькі матеріали, що поливають брудом професора інституту екстремального прогнозування ім. А. І. Зарудного Лідію Анатолівну Сотову. Лідія Анатолівна подала в суд на вищепойменовану газету, однак сьогодні позов було відкликано. Ось що повідомила професор Сотова нашому кореспондентові:

— Першим моїм бажанням було відновити справедливість і зажадати від газети відшкодування моральних збитків. Однак час показав, що газета „Пікант“ справедливістю не цікавиться нітрохи, а будь-який суд для неї — усього лише нагода для ярмаркової вистави. У мене вистачає грошей і без виплат від жовтої газетки, а моє добре ім’я нітрохи не потерпає від потуг „Піканта“ заляпати його лайном. Через почуття гидливості я відкликаю свій позов проти „Піканта“. Відтепер я вважаю не гідним себе звертати увагу на мешканців „пікантної“ клоаки…»

(Вечірнє місто, 30 листопада 18-го року)