РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

— Ні…

Вони попрощалися, наче нічого й не сталось.

…Іграшки, яких він соромився, стояли на найвищій полиці шафи. Зайці з обвислими вухами, двійко мишей, із яких одна безхвоста. Машинки. Коробка з конструктором. Іще якийсь дріб’язок, який важко було розгледіти в темряві.

Годинник у вітальні пробив другу. Другу ночі.

— …Ми з Андрієм Ігоровичем гуляли в зоопарку. Усіх майже звірів евакуювали… адже це було просто напередодні апокаліпсису… І от він звільнив мене від страху. Від цього жаху перед кінцем світу. Він був… ех, Андрійку, як би я хотіла, щоб він жив із нами. І він же трошки з нами — його фотографія…

— Так.

— Знаєш, ти схожий на нього. Так само веселий.

— Справді?

— Справді. Я хотіла, щоб ти був схожим на людину, чиє ім’я носиш.

— Але дядько Слава…

— Дядько Слава зовсім не схожий на нього. Він такий, як його мати. І він хворий, старий чоловік…

— Старий?

— Ну, не зовсім старий… але хворий. Старий усередині. Злостивий. Я його скривдила.

— Ти?

— Так. Я вийшла за нього заміж за розрахунком.

— Ти?!

— Кажу тобі — так.

Тиша. Така тиша буває лише о пів на третю ночі. Та й то коли ні в кого в будинку не заболить зуб чи не зажадає свого сечовий міхур.

Лідка говорила, ледь розводячи губи.

— …Досліджували артефактні Ворота. Там було гарно, там було так добре… колись ми поїдемо з тобою в справжню експедицію. Обіцяю.