РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

— …Академік Сисоєв, він давній друг мого батька… він вважає вас зіркою, що сходить на обрії світової науки. Відтоді, як ви доповіли про перші результати своєї роботи… роботи з вашого проекту. Нічого, що я втаємничений?

Лідка мовчала.

Жодного грифа секретності на її проект навісити не встигли. Чи то через те, що служби, покликані накопичувати державні таємниці, досі не отямились від ганебного розпаду ЦО. Чи то через те, що не всі ще вірили в серйозність Лідчиних розслідів. Чи то просто випадково. Тобто офіційного статусу «таємно» проект поки що не мав, та, знаєте, теревенити з друзями та знайомими про складну, суперечливу ледве розпочату роботу…

— Лідіє Анатолівно, я маю пояснити. Я не просто цікавий, я навіть не журналіст… Я письменник. Письменник-фантаст. Тобто тепер я працюю водієм на молокозаводі, але в минулому циклі в мене вийшло пять авторських книжок, плюс публікації в журналах, збірках, альманахах… Я маю кілька літературних нагород, зокрема одну міжнародну. За моїм сценарієм навіть хотіли знімати фільм… та відклали через апокаліпсис. Я член Спілки письменників… Ось, — він вийняв із кишені плаща й показав Лідці небесно-синеньку книжечку, на внутрішній поверхні якої виднілися печатка й сумовито-офіційна фотографія.

— Я перепрошую, — сказала Лідка стиха. — Але мені на роботу на сьому, а ще ж треба…

Незнайомець замахав руками:

— Я не затримаю вас, Лідіє Анатолівно. Великов моє прізвище. Віталій Великов. Я можу підвезти вас додому машиною…

Лідка, що вже була намірилась обійти письменника і продовжити свій шлях, сповільнила крок:

— Машина? У вас?

— Державна, — знітився Великов. — Зазвичай я не надто… зловживаю, але сьогодні замовлень не так багато… півгодини-година справі не завадять.

Лідка мовчала, розмірковуючи.

— Мої романи, можливо, вам траплялися в минулому циклі… «Шлях дальфіна», «Втрачений ключ», «Морські дияволи»…

— Не люба мені ця фантастика, — сказала Лідка замислено. — Гм… «Шлях дальфіна»?

— Я популяризатор, — письменник сором’язливо усміхнувся. — Я пишу саме наукову фантастику, ну, може, з легкою поволокою містики… але на науково-популярні теми. Дальфіни, Ворота… Чудеса й таємниці…

— Де ж ваша машина? — Лідка подивилась навколо.

— Та ось вона! — зрадів письменник.

На протилежному боці вулиці стояв величезний молоковоз із яскраво-жовтою, в патьоках, цистерною.

— Двісті п’ятий дитячий комбінат?! Та в мене ж там замовлення, я туди молоко вожу, правда, в ранкову зміну, о шостій ранку… А ви коли звільняєтесь? О сьомій? Шкода, я б вас підвозив додому… А, вам недалеко? Ох, Лідіє Анатолівно, я все розумію. Це нечуване навантаження, коли заради того, щоб удень займатись улюбленою справою, людина влаштовується на нічну роботу… Ви однаково спите? Ну так… Але діти, вони ж… У мене онуки, четверо, від кожного сина по двоє. Як вашого онучка звуть? А-а-а, це у вас син?! Ну ви молодець, Лідіє Анатолівно, я схиляюсь перед такими жінками…

Лідка ніколи в житті не їздила на молоковозах. І відчуття було страшенно кумедне; по-перше, висока кабіна створювала ілюзію подорожі на слоні. По-друге, цистерна виявилася наполовину повною, і чути було, як у залізному череві глухо перекочується молоко.

— Так от, Лідіє Анатолівно, література майбутнього. Ідея. Обов’язково наукова ідея… пророцтво. Ви знаєте, що телефон уперше змалював у своєму творі письменник-фантаст? І не лише телефон… Та я не про це. Не стільки технічні прогнози, скільки узагальнювальні, загальнофілософські… от, наприклад, Ворота відбирають людей із музичними здібностями.