РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Кабінет — перший персональний Лідчин кабінет! — був, насправді, комірчиною, відгородженою фанерною стінкою від загального приміщення. За фанерою перемовлялись, сміялись, стукотіли по клавіатурах обчислювальних машин, у той час як Лідка могла насолоджуватись якоюсь подобою відокремленості. Начальство, хай там як.

Дверцята шафи — у комірчині тільки й уміщалося, що стіл, два стільці та шафа — прочинились, нескромно відкривши домашні Лідчині капці й ганчірочку для взуття.

— Мабуть, цей портрет допомагає вам працювати? — скромно спитав Великов.

— Андрій Ігорович, — відгукнулась Лідка після паузи, — Андрій Ігорович хотів вірити, що Ворота від початку добрі до людей. Що ця їхня функція — рятувати — основна. Що лише від людства залежить, чи будуть жертви під час апокаліпсису, чи не буде. «Із гордо піднятою головою…» Красива гіпотеза.

Великов торкнувся перенісся:

— Чому б не надати вашому інституту… пробачте, вашому відділу імені Зарудного? У перспективі, я маю на увазі?

Якийсь час Лідка мовчала, уважно його роздивляючись.

— Що, Лідіє Анатолівно? Я щось не те сказав?

— Я думала про це, — зізналась Лідка через силу. — У перспективі… так, його ім’я було б… це було б справедливо. Якщо ми виправдаємо…

Великов широко усміхнувся:

— А ви не боїтесь, Лідіє Анатолівно, що ідея Зарудного не те щоб скомпрометована, але викликає недобрі асоціації? Що, зрештою, небагато хто вже пам’ятає, ким він був, зате на звук його імені згадують Стужу, свавілля ЦО…

Лідка зміряла Великова очима — від запилених робочих черевиків до рудуватих, високо зведених брів.

— Ви шукаєте матеріал для нового роману?

— Я завжди його шукаю, — зізнався Великов. — Що ж тут такого?

Лідка не відповіла. Сіла за стіл, звичним рухом підсунула до себе червону картонну теку. Інформація, зібрана за останній тиждень. Попередні результати статистичного аналізу…

Великов присів навпроти:

— Я, мабуть, заважаю вам. Вам здається, що я нав’язливий… У кожного своя функція. Ви носите інформацію, як працьовита бджілка — по крихті, щоденно, ви сподіваєтесь, що у ваших насилу організованих стільниках ця інформація перейде в нову якість — у відкриття, в мед… А я пурхаю, розумієте, як метелик, методом «тику». Із квітки на квітку, без жодної системи, лечу на яскраве. Я людина інтуїції… От, наприклад, виїхав сьогодні на світанку, вулиці ще пустельні… Їду, молоко везу… І спадає мені на думку ідея. А що, як людство — загублена дитина? Недарма воно таке нетямуще, недарма воно не знає, як воно тут опинилося й навіщо. А загубив його такий собі світовий розум, загубив і тепер скрізь шукає… а може, вже знайшов. Уявляєте — загубив у джунглях немовля, а через багато років знайшов підлітка, дикого безпритульника, ні, не безпритульника навіть — так, прямоходячу мавпу… Чи навіть не прямоходячу, бо дитя виросло саме по собі, дивом не загинуло, і от… Що роблять із такими дітьми? Садять у лабораторію… От і нас посадили, за допомогою Воріт. Як вам?

— Десь я вже це чула, — сказала Лідка невпевнено. — Це вторинне.

— Нічого подібного! — обурився Великов. — Ви чули про Бога-дитину, а людство-дитина… Ні, не так. Людство-підкидьок! Ніхто нас не губив, нас підкинули мавпам. Як непотрібних. А потім, коли виявилося, що підкидьок здоровий і агресивний, — ну, тоді вдягли намордник. Ні тобі міжзоряних польотів, ні тобі генної інженерії…

— Чого? — спитала Лідка.