РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

О шостій ранку, коли за сірими вікнами прокинулись собаки й погасли ліхтарі, у бляшаний дашок над вікном делікатно вдарив камінець.

Лідка не відразу зрозуміла, що її розбудило. Діти спали; якийсь час вона лежала, дивлячись у стелю, підсвічену жовтим вуличним ліхтарем. Потім ліхтар погас — ніби заплющилося втомлене за ніч око. І водночас ударив другий камінець — цього разу у скло.

Лідка підвелась — вона спала в трикотажному спортивному костюмі — і підійшла до вікна.

На посипаній гравієм стежці стояв Великов, і усмішка його була від вуха до вуха.

— Це Зарудний?

Письменник Великов зацікавлено розглядав Лідчин робочий стіл. З-під товстого оргскла дивився блідий, та досі усміхнений Андрій Ігорович.

— Симпатичний чоловік…

Лідка здивувалась:

— Ви раніше не бачили його портретів?

— Бачив, але офіційні. Знаєте, такі в рамцях… Зарудний ніколи не цікавив мене як персонаж. Досі не цікавив. Але ось цей портрет, ваш, він, знаєте, особливий, він перемінений вашою увагою, вашим теплим до нього ставленням…

Великов замовк, очікувально дивлячись на Лідку.

— Андрій Ігорович був моїм тестем, — неуважно сказала вона, коли мовчанка зробилася вже зовсім ніяковою.

— Справді? — здивувався Великов.

— Я думала, про це всі знають, — зізналась Лідка.

Великов із розумінням усміхнувся:

— Коли мені в першому класі вручили першу похвальну грамоту — я теж думав, що весь світ уже знає… Коли я в другому класі розбив дві чашки з сервізу — думав те саме… До речі, я не знав, що Зарудний мав сина. Хтось мені казав, що в нього дві дочки.

— З його сином ми розлучились, — сказала Лідка, випереджаючи питання. — Життя, знаєте. Буває.

— Буває, — кивнув Великов. — Мої от три дружини розбіглись, як миші, хто куди. Уявляєте, як їм дісталось, бідолашним?

Лідка усміхнулась:

— Уявляю…